Тетяна Пахомова - Схизматик. Діти Каїна

– Ми не одні такі, мати. А цо має казати Антон Пйонтка? – Іван сидів на лаві й мимоволі нервово стискував широкі шорсткі долоні.

Антон Пйонтка був мірилом власних достатків для кожного українця Волі-Розвинницької. То була межа, за якою не хотів опинитися жоден з трохи більше п’яти сотень місцевого українського люду. Ніхто не знав достеменно, скільки в нього дітей, бо й мало хто їх бачив. Улітку вони ховалися від цікавих очей за хатою, а взимку стояли по троє-четверо на кожному підвіконні трьох вікон довгої хатини в подертих сорочинах і сумно дивилися на тих одягнених і взутих однолітків-щасливців, які спускалися на санчатах з гір. Старі черевики перейшли Антонові від покійного діда. Вони бачили болото, спеку, швацьку дратву і пам’ятали перший поділ Польщі, а ще й, може, плавання Ноя. Щороку Антон перев’язував їх свіжими пасами зі свинської шкіри. Ті підсихали й стягували геть діряві черевики, Антон ледве пропихав у них пів стопи і смішно волочив ноги з виставленими порепаними п’ятами – тому й Пйонтка. Якщо була біда в усіх, то в Антона – біда чорна. Тепер її примара нависла над кожною сільською хатиною. Люди з острахом чекали новин. Десь за тиждень вересневий ранковий туман розігнала вантажівка з німецькими солдатами, що зупинилася перед маєтком графа, а за трохи під’їхало легкове авто з офіцером і приземистим чоловіком в окулярах з купою чемоданчиків. Графська прислуга побігла по селу скликати людей.

– Здається мені, цо то син нашого пана Михальчука, – нахилилась до Софії сусідка Мариля, полегшено зітхнула й перехрестилась.

Хоч офіцер був усміхненим і мило поплескував по плечку кожного з вісімнадцяти дітей графа, напруга в натовпі не спадала.

– Видиш, до графа єст добрий, то й до нас таже бендзє, – заспокоювала не то себе, не то сусідів Мариля.

– Цо, нові порядки прийшли юж до нас? – збоку біля Дідичів стала Анеля Світальська, сестра Софії, зі згорбленою матір’ю попід руку.

– Ціхо, ціхо, – засапано видихнула стара Сташка. – Вже гірше, ніж є, то не буде…

Нарешті люди зібралися. Напружену тишу очікування розривав гавкіт сільських собак. Той охриплий неврівноважений хор гнав від людей спокій. Дітлахи, яким було наказано сидіти вдома, цікавими горобчиками сиділи на ближніх тинах. Офіцер неквапно ходив по колу, інколи зупинявся й уважно вдивлявся в обличчя. Не відводить погляду, спокійний – то поляк. Латана-перелатана одежа, опускає очі додолу – українець… А ось ці, що стоять відособлено, – гм… Нарешті офіцер заговорив польською мовою:

– Тепер Воля-Розвинницька є власністю великої Німеччини, – обвівши поглядом натовп, продовжив: – І не тільки власністю, а й буде під захистом і законами Німеччини. Ми хочемо встановити новий порядок в усьому світі, і ви мусите прийняти нові правила нашої влади. А не хочете, то… – артистично змахнув правицею – різко клацнули автомати, і холодні дула завмерли, націлившись на селян.

Обличчя солдат були байдужими. Люди заклякли. Одноногий Дозько крекнув і впустив з переляку один костур. Хтось від перенапруження голосно пукнув. Пан офіцер посміхнувся:

– Бачу, що зрозуміли, – добре, добре… – протягнув задоволено. – Отож… – знову легкий порух руки – і перед натовпом став Філько Михальчук.

Офіцер поклав руку на плече кремезного вусатого чоловіка.

– Ви добре знаєте, що то є ваш староста, або солтис Волі-Розвинницької. І не тільки староста, і не тільки мій тато, якого я дуже поважаю, – зробив офіцер павзу і приязно глянув на Філька, – а тепер ще й очі і голова німецької влади тут. Прошу, тату… Пшепрашам, пан Теофілій… Пан солтис має щось важливе сказати.

Філько по-бичому крутнув головою, вийшов уперед, прокашлявся й почав:

– Війна – то єст молоді хлопаки, які мусять добре воювати і добре їсти, знаєте то? – не то спитав, не то ствердив солтис.

Натовп слухав низький упевнений голос Михальчука і не зводив очей з його чобіт. Гарні блискучі халявки, добротна м’яка шкіра – кращі ніж у графа…

– Тепер кожна хата мусить здати вісімсот літрів молока, двісті яєць і двадцять кілограмів м’яса – така вимога військового часу. Кожен місяць приїздитиме з Ярослава хтось із перевіркою. Ми разом ходитимемо по хатах і перевірятимемо, чи вся худоба на місці. Шкіри із забитої худоби будете возити до Ярослава, там за них даватимуть сахарин або горілку чи взуття, так що не працюватимете чисто задурно. Без мого відома і дозволу тепер не ріжете жодної свині чи теля: то буде злочин проти Третього рейху, зрозуміло?..