Тетяна Пахомова - Схизматик. Діти Каїна

Натовп випустив дружне розпачливе зітхання і знов завмер.

– І не треба мені казати, кілько в кого ротів у хаті і в кого яка біда: в кожного діда своя бíда, всі то знаєте добре, і я таже то добре знаю, – наче читав людські думки солтис. – То треба зробити, як не хочете мати ще більшої біди, розумієте? Віднині жорнами зерно вдома теж не мелете – лише на млині – і десятину віддаєте…

Юрма застогнала вдруге.

– Холєра ясна, – не стрималась Анеля і закусила кінець хустки, щоб не сказати більше.

– Ну і щоби не малисьте спокуси не послухатися, то скажу вже і тут: кожна корова, кожна свиня буде мати кульчик на вухо з номером. Зловлю того, хто меле тихцем, – заберу і жорна, і корову. Заб’єте свиню без дозволу – всю тушу конфіскуємо… і двадцять п’ять ударів по голій дупі привселюдно. – Теофілій із запханими за широкий пояс пальцями дивився з-під лоба на людей.

Нові чоботи порипували, готові рушити в бік того, хто не згоден. Згодні були всі: то був переможець, за яким сила… і шкіряні чоботи.

– Пшепрашам пана солтиса… – деренчливий тоненький голос корчмаря порушив гіпнотичний стан натовпу. – А як хто не має ні корови, ні свиней, то як буде? – старий Давид звично терпляче всміхався, як до відвідувачів свого шинку.

Солтис запитально глянув на сина.

– А як то буде? – перепитав офіцер. Він наблизився до Давида і з відвертим презирством розглядав його й нечисленну купку євреїв. – А буде ніяк. Розумієш, юдо?

Давид втягнув голову в плечі й потупив погляд.

– Я дам, я дам, що зможу… – голос шинкаря затремтів.

– Що можеш? – глузливо перепитав офіцер. – Та не можеш, а маєш. Усе віддаси, все. Ну, але то трохи зачекає. Трохи, – підкреслив, і посмішка перетворилась на гидливу гримасу. – А тепер наш пан доктор має провести медичний огляд усіх жителів села, від десяти років і старших, – обернувся до приземистого чоловіка в окулярах. – Усіх, крім юдів, – додав, глянувши на старого Давида, і різко змахнув рукою в бік автоматників – кілька солдатів погнали євреїв до домівок.

– Добре, же ми худобу маємо, нє? – не стрималася балакуча Мариля. – Видиш, теперкай у них все заберуть.

Зіщулена Софія мовчки хитнула головою. Вона завжди була згодна зі всім і всіма, навіть якщо не згодна. Степанко – єдиний стовпець її непослуху. Все інше – то таке… Можна поступитися.

Майже шість сотень людей тепер терпляче стояли перед входом до польської школи.

– Скільки жиємо, а доктора перший раз повиділисьмо, – стиха переговорювались люди.

Молодим було цікаво, старшим – лячно. Ті, що виходили, нічого не розказували, якось зіщулившись, поспішали до своїх домівок. Настала черга Дідичів зайти. На партах лежали дивні металічні інструменти. Лікар вправно затискав голови чудернацьким, вигнутим дугою циркулем, вимірював череп, а металічною стрічкою – відстань між очима, висоту лоба і ширину обличчя. Солдат-помічник педантично визначав зріст, довжину рук, ніг. Інший ретельно записував.

– Ми з тобою, Зосько, як худоба якась. Може, нас не приріжуть, що? – сумно посміхнувся Йван, відійшовши від школи.

Холод від тієї металевої стрічки залишився на чолі і тривожив душу.

– А для чего? Ні сала, ні м’яса не маємо. Хіба на нємєцке мидло підемо, – віджартувалася дружина.

Степанко аж зупинився й округлив від переляку очі:

– Я не хочу на мило, що ми німцям такого зробили?

Батько всміхнувся до малого:

– Видиш, сину, яка справа то є цікава: світ – зовсім як та самісінька школа, де ми тільки-но були. І є на світі дві кляси люду, тілько дві, холера ясна: ті, що командують, і ті, що їх мусять слухатися. Одні ходять до першої кляси, решта – до другої.

– То зовсім як в нас в польській школі? – здивувався малий. – Три роки треба ходити до другої кляси, а три роки – до третьої?

– Так, але люди попадають до тих клясів єден раз на все життя. Не маєш ні пістоля, ні злотих – не матимеш сили в цьому світі: друга кляса, кляса овець. І двері до першої кляси закриті навічно.

– А як я не буду слухатися тих командирів?

– О-о-о… То до тюрми підеш… альбо буде з тобов, як з Іваном Крілем і його родиною.

– Матка Боска, Єзус Христос… Нєх Бог боронить, – перехрестилася Зоська.

Степанові від того спомину пішов мороз по шкірі. Хоч ще був зовсім малим, але та страшна картина засіла в голові навіки: широка лава, а ній – скривавлений Іван… Мертвий. Шкіра звисає пасами. Лице в страшних синцях. Чорні великі мухи… Ледь чутний шепіт-шелест жіночих голосів навколо: