Тетяна Пахомова - Схизматик. Діти Каїна

Таки найдорожчий у світі її непослух Степанко! Пружина, яка вистрілювала в ньому з кожним «треба» чи «мусиш», уперто не хотіла слабнути. Йому ж до безтями подобалося її розтріпане біляве волосся, зарум’янене обличчя, а особливо – очі. Коли вона сварилася, вони ставали більшими. Але вона все одно була добра й нагадувала білу хмаринку з синіми краплинами неба. З таких не буває дощу.

– А я хочу бути юж великим, – сині очі Степана дивилися серйозно.

– Нє, не треба тобі того, сину. Я так люблю тебе, Степку… Ти єще малий, не розумяш тего. А тепер, хто єст велький, той юж на войну ідзе. А там ніхто нікого не любить, разумяш? Там альбо життя, альбо – смерть. Там тілько вбивають і калічать молодих хлопців… А їхні матки вдома плачуть. Не є то добре, – зітхнула мати.

– Але я не буду вбивати і калічити. Я буду там сильним… і матиму сильних товаришів… і ми з ними всіх поганих людей виженемо в болото… чи до моря… І вони собі нєх по морю пливуть далеко від нас! – запально розмахував руками Степанко.

– То не та война, цо ти бавишся з інними хлопаками, кеди корову пасеш, – усміхалася Зося і, перехрестивши сина, вкотре сказала: – Малий ти єст… Бережи тебе, Матка Боска і Єзус Христос. Біжи до Владка і Тимка, бався. Тілько ніц не розказуй про те, що ми свиню зарізали, добре? То не можна нікому знати, бо прийде солтис і забєже все м’ясо і сало, і будеш голодний.

– Добре, – кивнув Степан. – А Марціну можна сказати?

– Марціну можна, але дуже ціхо, жеби ніхто не чув.

Та улюбленець Степанка рудий Марцін вже й так усе знав. Трирічний котяра знав геть усе: коли мають пригнати з пасовища корову і доїти її, де Зося заховала глечик з солониною для найгірших часів, чи те, що в його господарів уже закінчуються припаси і треба рушати на мишкування. У березневих війнах кохання суперник протягнув зубами по його морді, і тепер Марцін мав довгий шрам з одного боку, тож крива усмішка довершувала образ наглого і витривалого кота. Він дозволяв Степанові себе гладити й уважно слухав малого довгими прохолодними вечорами. Зле бути одному…

– Знаєш, Марціне, а теперкай ні ковбаси, ні вудженини не буде, – малий скривився і звернув погляд вгору. Кіт підняв морду і примружив очі. Ця картина спогадів була незабутньою і найкращою… На ті вишневі кільця, що обліплювали верх комина під самісінькою стріхою перед Різдвом і Великоднем, обоє любили дивитися довго і незмигно. Так пахнув рай, до якого готувалася втрапити мати, що особливо довго молилася перед святами. Степанко теж бубнів поруч слова молитви, які мала почути сумна Матінка Божа в красивому зеленому платті і з відкритим пораненим серцем. Вона не хотіла м’ясного, бо жила на небі, де було всього вдосталь, але ковбаса з-під стріхи опускалася лише двічі на рік, в особливі дні на честь її маленького сина, якого вона тримала вільною рукою. Поруч, на другому образі, він був уже великий і теж мав скривавлене відкрите серце і серйозні очі. Молитва була перепусткою до ковбаски… Степан сподівався колись таки бодай одним оком побачити те місце, де багато їжі і не треба пильнувати, як на землі, коли хоч трохи дозріє зерно чи черешні в графському саду. Йван молився лише зранку, швидко і з опущеною головою, далі голосно зітхав і зі словами «Один кінь юж помолився, а другий чекає» рушав до роботи, бо той хліб насущний, який просили в Господа всією родиною, приходив важкою працею на двох гектарах поля.

– Мамо, а для чого ми молимося? – не розумів Степанко того щоденного стояння на колінах перед образами. Одного разу, коли нікого не було в хаті, навіть перевертав ікону і дивився, чи нема там ззаду тих очей і вух, якими Бозя все чує і бачить, як казала мати.

– Для того, жеби ти був доброю дитиною, любив інших, і тоді Бог любитиме тебе, – витерла руки в запаску Софія і перехрестилася.

Малий замислився. Він любив маму, тата, тіток, дядьків: вони всміхалися до нього, запитували, як справи, а дядько Стах Світальський, чоловік тітки Анелі, навіть подарував глиняного свищика… Владка і Тимка – з ними можна було голяка весело стрибати в річку, бігати наввипередки… Чесю Щигельську – в неї такі гарні ямочки, коли сміється… Кота Марціна – він був найліпшим другом узимку… Та чим же кращі ті намальовані поранені люди?

– Але вони мене не знають і ніколи не бачили. І я їх теж. То чого я маю їх любити, а вони мене?

– Бо то є такі люди, які добре знали, як треба жити, і ту правду залишили інним людям, розумієш? – запитально глянула на сина Зося.