Тетяна Пахомова - Схизматик. Діти Каїна

Хрущ був на диво спритний. Він не спав, як усі його родичі, вдень на салатовій зелені крислатих дерев біля школи, а виявляв недоречний інтерес до світу. Тонкими ніжками з гострими гачечками драпав стиснуту долоню Степанка і все намагався вибратися. Бог сотворив жука таки досконалим: красиві коричневі крильця ховали ще одні, ніжні й прозорі, що разом легко піднімали товстунчика у повітряні світи. Він будив у Степанкові якусь ще не до кінця усвідомлену надію і собі піднятись в небо… Хрущ вимагав тривалого розгляду і осмислення, тож воля йому ще скоро не світила.

– Дідичу, продовжуй! – голос вчительки і гострий штурханець сусіда Влодка повернули Степанка до читанки.

Довгий частокіл польських приголосних літер ховав якесь слово. Хлопчина всіма пальчиками вп’явся в книжечку і намагався вимовити літери.

– Прш… Прже… Пше… – ліпив докупи Степан.

– Вйо, мій коню! – зловтішався ззаду рудий здоровань Петер Цибульський.

– Петер, то не єст добже так мувіць, – з докором мовила вчителька.

– Пшепрашам, пані вчителько, але, як муві мій ойтець, з Івана нє бендзє пана, а з русина – поляка.

Пані Ванда повільно поправила сиву ґульку й зітхнула.

– Всі ми діти Божі, Петер…

Хрущ дістав несподівану свободу і з переможним гудінням полетів по довгій класній кімнаті. Петер глузливо продовжив:

– Так, пані Шпірковська, і той жук таже є Боже творіння, але то не орел, хоч і літає, що?..

Клас дружно засміявся. Лише Чеслава Щигельська співчутливо дивилася на Степанка. Більшість втішилася смішній появі хруща, іншим сподобалася можливість показати прихильність до Петера. Цибульський же двома вказівними пальцями повільно тицяв навколо по українцях і в такт, з презирливою гримасою, хитав головою.

– Але на кожного орла здибеться сильніший орел, – голос Влодка Брановського вклинився у сміх гостро і рішуче.

За спиною вчительки на стіні висіли червоні полотнища з чорною свастикою і німецьким орлом: так і залишилися після медичного огляду селян. Тепер не витримала пані Шпірковська:

– Читати спочатку навчіться, а потім в політику лізьте! Своїх королів польських всіх навіть не знаєте, та… – махнула знервовано рукою. – Що там з вами говорити, молоко єще на устах не обсохло, – помовчала, у цілковитій тиші переклала книжки на столі декілька разів і додала: – Так, Польща мала важкі часи. Зараз теж нелегко. Але… Але Польща була, є і буде, розумієте? – раптом вибухнула завжди спокійна пані Ванда. – Мені тут все одно, хто ви є: русини чи поляки. Живете на польській землі, їсте польський хліб – учіть польську мову! Зрозуміли? Не чую!

– Та-а-а-ак, пані научителько!

Петер виріс наче з-під землі. На його обличчі застиг якийсь хижий вищир. Степанко, Влодко і Тимко переглянулися: буде непереливки. З-за крислатої верби вигулькнули Адріан Міхельсон зі Станіславом Циганом і повільно почали наближатися.

– Ну цо, бидло? На коліна, вже! – наказав Петер і сплюнув через зуби.

– Сам ти бидло, – рішуче відказав Влодко.

– О, бидло не вміє читати, але хоче вкусити, – рудий здоровань затиснув кулаки і ступив уперед.

Адріан і Станіслав повільно заходили ззаду.

– Хлопці, не треба нам сваритися, – Тимко по натурі не був воїном. Та й сорочка його – нова і чиста.

– Стань на коліна і поцілуй мого мешта, та й не будемо сваритися, – в’їдливі слова Петера жалили гадюками.

– А бидло називається бидлом не того, що не вміє читати, – випалив Степанко.

– Хм… – зупинився Петер. – Ну, скажи, чого, аж цікаво мені стало?..

– Бидло робить те, що йому скажуть, бо не має своєї голови… От як ви, – до Адріана і Станіслава.

– Хлопці… Ви не зрозуміли? – звернувся Петер до друзяків. – Він назвав вас бидлом!

– Курва… – Адріан спаленів від люті. – Ти, тупий русине, будеш так з нами? Зараз нагодую тебе землею!

Світ кілька разів перевертався догори дриґом. Розчинявся в ненависному Петеровому обличчі. Вибулькував дикими звуками. Ставав червоним і мокрим. Плив туманом і провалювався в темінь. Нарешті умиротворився і заговорив співчутливим голосом тітки Бульбашихи:

– Що, соколики, не поділили? Вставайте, а то геть вас ті більші хлопці притиснули… Йой, та вас тато з мамою не впізнають…

Щоб тато з мамою та й не впізнали? Впізнали. Ліве око Степанка нагадувало велику достиглу сливу з графського саду. Праве через вузьку щілину дивилося на цей несправедливий світ. Голий, вимитий у дерев’яних ночвах Степанко з-під перини із сумом дивився через віконце, як вітер полоще його випраний і подертий одяг.