Лоран Гунель - І знайдеш ти скарб у собі

– От фантазерка! Тобі то шалені модернізації, то різке повернення до традиціоналізму!

– Просто те, що ви сьогодні співали, звучало якось моторошно, хіба ні?

До всього, подумала вона собі, ще й гіпнотично – певно, щоб приспати мозок. Саме те, що треба.

– Але зараз люди не розуміють латини! Ніхто не збагне сенсу слів.

Воно, може, й краще, подумала Аліса, пригадавши слова пісень, що лунали під час сьогоднішньої меси.

– Хай там як, мусиш визнати, що нинішня ваша музика бентежно позбавлена мистецької цінності. Слухаючи її, неможливо відчути нічого, крім нудьги. Потрібна музика, що бере за живе, хвилює до глибини душі. От як Бах! Слухаєш «Ісусе, моя радість» і вмить переносишся в інший вимір. Коли я чую цю прекрасну композицію, сльози навертаються на очі.

Жеремі похитав головою.

– Ми використовуємо її передусім на вінчаннях.

– Та байдуже! Головне, щоб музика переносила людей в інший світ, схиляла повірити в іншу реальність… Ти от казав, що потрібно відкритися тому, що є вищим за нас; ось, власне, коли слухаєш таку музику, неначе відчуваєш єднання… зі створенням світу! Зі самим Творцем! Бах будь-якого святенника перетворить на найбільш матеріалістичного атеїста чи затятого комуніста!

– Але…

– У будь-якому разі твоїми співанками людей не схилиш до іншого рівня свідомості!

Було видно, що Жеремі образився, і Аліса пошкодувала, що перебрала через край. Вона ж постановила собі не скривдити його…

Запала тиша, від якої Алісі майже відразу зробилося ніяково. Сад навкруги стояв порожнем, і жодний повів вітру не пожвавлював атмосфери шелестінням листя. Величні кедри зі схиленим долі гіллям, здавалося, співчували Алісі.

– Нехай буде Йоганн Себастьян Бах, – нарешті промовив Жеремі.

Аліса розпливлась у вдоволеній усмішці, але водночас відчувала щире захоплення: мало хто на світі годен прийняти точку зору іншого всього за кілька хвилин після образи. Це свідчило про великодушність…

Аліса мовчки подивилася на профіль Жеремі. Його погляд загубився десь поміж верхівок хвойних дерев на пагорбах удалині. Прикро, що таку добросерду людину діймає смуток. Адже священик неодмінно мав би надзвичайно велику впливовість, якби випромінював радість.

Мабуть, це і є найголовніша думка, що її Аліса має вбити йому в голову? Чи ж може він привабити людей до своєї церкви, щоб нібито принести їм просвітлення, коли сам видається не надто просвітленим? Але як йому це пояснити, не доконавши остаточно? Як, не образивши, спонукати попрацювати над собою, набути впевненості, навчитися любити самого себе?

– Знаєш Тоубі Коллінза?

– Ні.

– Він проводить семінари з особистісного розвитку. Вони суперові, я б хотіла якось зводити тебе…

Не дивно, що він не чув про Коллінза, подумала Аліса. Навіщо цікавитися особистісним розвитком, коли віриш, що твоє спасіння в руках Бога?

– Маєш замислений вигляд, – сказала Аліса.

Він силувано всміхнувся.

– Я ось думаю, чи не гублю я своєї душі, слідуючи всім твоїм порадам, аби привабити більше люду до своєї церкви.

Аліса промовчала, не зводячи з нього погляду. Скидалося на те, що він і справді неабияк переймається і трохи збитий із пантелику – як людина, що втратила орієнтир. Жеремі втупився в руїни абатства. Збігло кілька хвилин, протягом яких Аліса картала себе, що втрутилася в його служіння, хоч він навіть нічого не просив.

Та трохи згодом, усе ще уважно стежачи за його реакціями, вона поволі відчула, що до нього вертається впевненість.

– Про що думаєш? – спитала.

– Згадую слова Мейстера Екгарта.

– Що за один?

– Видатний християнський містик XIII століття. Професор Сорбонни.

– І що він сказав?

Жеремі повільно вдихнув, ніби тяжко зітхаючи.

– Можливо, треба покинути Бога, щоб знайти Бога.

Зала заповнена вщерть – щонайменше вісімсот глядачів. На сцені щедре освітлення від потужних прожекторів. Як завжди, дуже гучна і весела музика. Аліса сиділа у кріслі серед учасників семінару й мала піднесений настрій.

Коли на сцену вийшов Тоубі Коллінз, глядачі зустріли його шквалом оплесків і захопленими вигуками. Височезний блондин, щонайменше два метри заввишки, у шикарному костюмі, із розстібнутим коміром, виходив із притаманною йому впевненістю й невимушеністю, усміхаючись і являючи публіці білосніжні зуби. Аліса приязно дивилася на нього, але не аплодувала, так ніби дружба, що виникла між ними, звільняла жінку від ритуалу, обов’язкового для незнаної публіки. За чверть години до початку Аліса завела Жеремі в гримерну, де гордо представила йому Тоубі Коллінза – знаменитого й великого «папу» особистісного розвитку, приятелюванням з яким неймовірно пишалася.