Марк Леві - Закоханий привид

У двері знову постукали, і Тома роздратовано запитав, хто там.

– Це твоя мати і Колетт, – прошепотів Реймон. – А на кого ти ще чекав? Сам розумієш: ні слова про нас. Я зникаю. Повернуся, щойно вони підуть.

Тома підвівся й пішов відчиняти двері. Колетт забігла першою, а за нею прослизнула Жанна.

– Ти неймовірно виступив! – вигукнула хрещена. – Один цьом – і ми тікаємо. Якщо ти, звісно, не хочеш хильнути по келишку з двома старенькими дамами. Твоя матуся розповідає всім і кожному, що я ку-ку.

– Ти його виснажуєш, Колетт, – зітхнула Жанна.

– Та годі, я хвилин десять не скаржилася точно.

Тома обійняв матір.

– Публіка була на сьомому небі, – мовила Жанна.

– Облиш небо в спокої, – зітхнув Тома. – Я зіграв препаскудно. Пощастило, що оркестр мене підтримав.

– А що я казала! – переможно вигукнула Колетт. – Я помітила, що ти був як не в своїй тарілці, але запевняю: слухачі бачили в цьому тільки запал. Твоя рідна мати нічого не помітила. А кого це ти так розглядав у першому ряду?

– Людину, яка давно зникла з мого життя, – відповів Тома, зиркнувши на своє відображення в дзеркалі.

Жінки заінтриговано перезирнулися. Жанна взяла подругу під руку й потягнула до виходу.

– Даймо йому спокій, він стомився. Це мій син, я знаю його краще, ніж ти.

Вона попрощалася, випхала Колетт, подарувала синові повітряний поцілунок і вийшла.

З коридору до Тома долинули протести хрещеної, а потім знову запала тиша.

Дзеркало відбивало тільки риси його обличчя. Мати мала рацію: він був блідим як смерть. Тома повісив сценічне вбрання, схопив шкіряну сумку, вимкнув світло в гримерці й вийшов.

За кулісами зустрів Марселя, який обмежився простим «доброго вечора». Тома вибіг через чорний хід і побачив батька, що сидів на капоті машини, закинувши ногу на ногу.

– Я б із радістю запросив тебе на вечерю, але… Можу скласти компанію, якщо хочеш піти перекусити.

– Я просто хочу побути на самоті.

– Ну й дурень, – мовив батько, поклавши йому руку на плече.

– Не варто було тобі так казати.

– Що мені не варто було казати? – запитав чоловік, який саме проходив повз Тома.

– Нічого, я не до вас звертався.

– Ви звернулися до мене на «ти», а це таки щось.

– Та ні, все ж таки нічого, – роздратовано відповів Тома.

– Даруйте, що наполягаю, але ви зазначили, що мені не варто було чогось казати. Тобто, по-вашому, я щось сказав.

Тома пильно поглянув на незнайомця.

– Мабуть, справа у випускних газах і атмосферному забрудненні. Усі навколо божеволіють.

– Ретельніше добирайте слова, юначе. З нас двох божевільний – ви. Ви розмовляли самі з собою.

Тома знизав плечима й рушив далі. Повернувши голову, побачив, що батько навіть не приховує втіхи.

– По-твоєму, це смішно?

– Визнай, це було доволі весело. Я ніби почув скетч Реймона Девоса8.

– Кого?

– Не зважай, ти надто молодий.

– Чому ти тут? Чому я бачу тебе і чую?

– Гадаю, відповідь «тому що» тебе не задовольнить. Тоді я б хотів зачекати, доки ми дістанемося до тебе. Там ти сядеш і вислухаєш мене. Слід поговорити.

– А потім ти даси мені спокій?

– Невже так нестерпно мене бачити?

– Я не це хотів сказати. Було так важко, коли тебе не стало. Ти займав стільки простору. Мама казала, що знадобиться час, що я проходитиму через різні стадії, але я й гадки не мав, що все аж так масштабно.

– Мати часто згадувала про мене після похорону?

– Ти усвідомлюєш, що це питання не має сенсу?

– У моєму стані усвідомлення – доволі абстрактна матерія. І що ти маєш на увазі, коли кажеш, що «я займав стільки простору»? Я тебе затьмарював?

Тома штовхнув двері під’їзду. Підняв голову до сходового майданчика і побачив, що батько сперся на перила останнього поверху.

– А я гадав, що привиди повільно сунуть і гуркотять ланцюгами! – зітхнув піаніст.

Він зайшов до квартири, почепив сумку на вішак, узяв із холодильника пива й гепнувся на диван.

Батько вмостився у кріслі навпроти.

– Оця твоя звичка схрещувати ноги. Ти навіть уявити не можеш, наскільки вона дратує! Ще за твого життя варто було мені це побачити – і бажання розмовляти зникало.

– Я тут ні до чого. Я мав надто довгі ноги й не міг вирішити, що з ними робити. Які ще з моїх звичок тебе дратували?

– Що привело тебе сюди? Відчуття незавершеності?

– Не нахабній, Тома, я досі твій батько.

– Ти так наполегливо мене переслідуєш, що про це неможливо забути.

– Я повернувся, бо хочу попросити в тебе про важливу послугу. Якщо погодишся виконати її, обіцяю дати тобі спокій. Але спершу я хотів би дещо розповісти тобі про себе, якщо тебе це не образить, звісно.