Марк Леві - Закоханий привид

Тома заплющив очі – й опинився дуже далеко, в російських степах. В іншому світі й іншому часі, де не існувало нічого, крім романтичного ражу. Коли його пальці здійнялися до високих нот, Колетт підскочила на кріслі, щоб простежити за вправними руками, рухи яких сповнювали серце хрещеної гордістю. Жанна останньої миті впіймала її і змусила сісти на місце.

Виступаючи на сцені, Тома відчував незрівнянну радість. З ним розмовляли скрипки, перегукувалися гобої. Рахманінов написав концерт № 2, коли лікувався гіпнозом, і партитура розповідає про його повернення до життя. На початку першої частини композитор виходить із заціпеніння і під впливом магічного заклинання розповідає про біль пережитих митей. Тома і Рахманінов зливаються воєдино, неначе привид композитора сидить поруч, поклавши пальці на долоні Тома… неначе…

Тома кинув швидкий погляд на залу й побачив у першому ряду батька. Старий завис над колінами молодої жінки, яка навіть не здогадувалася про його присутність. Піаніст пропустив кілька нот, добряче здивувавши диригента, але, на щастя, віртуозно виправився. Оркестр задавав мелодію, а фортепіано відповідало йому тендітним співом. Скориставшись паузою наприкінці першої частини, Тома витер піт з чола.

Повільно розпочалось адажіо, сповнене гармонії флейт і гобоїв. До них долучився Тома. Ще один швидкий погляд – батько закинув ногу на ногу й гордо всміхнувся. Диригент озирнувся, заінтригований черговим збоєм, що потонув у нестримній хвилі оркестрової музики. Тома виправився під час потужної атаки й вишуканого стакато.

– Щось йому заважає, – прошепотіла Колетт.

– От ти якраз і заважаєш, замовкни, – буркнула Жанна.

– Він пітніє, наче в лазні, хоча в залі панує крижаний холод.

– На нього прожектори світять. Стули нарешті пельку.

– Поглянь, він кидає дивні погляди на дівчину в першому ряду. Та годі, я ж не божевільна, ти ж сама бачиш, що з ним щось не так.

– Це з тобою щось не так. У нього все чудово, і грає він, як бог.

– Ну, якщо ти наполягаєш, я замовкну.

– Ось так, слухай і мовчи.

Сусіди почали шикати на їхнє базікання. Жанна покаянно й заспокійливо всміхнулася до них, показуючи, що в її подруги не всі вдома.

– Виставляєш мене схибленою, хоча тобі самій клепки бракує, – буркнула Колетт.

Коли почалася третя частина, Тома залишив російські степи. Під час тривалого оркестрового алегро піаніст щосили намагався зосередитися й не позирати на крісло, де Реймон то закидав ноги одна на одну, то ставив їх рівно. Це страшенно дратувало Тома: ставши привидом, батько більше не мусив удавати, буцімто йому незручно сидіти.

На Тома чекало довге соло. Якщо він припуститься помилки, жоден інструмент не витягне його з халепи. Похмурі погляди диригента вже натякали на те, що чекає на піаніста наприкінці концерту. Треба було протриматися, доки не прийде підмога – флейти й гобої, – протриматися до останньої ноти попри тремтіння в пальцях, краплинки поту, що виблискували на чолі, і серце, ладне вискочити з грудей через примарну з’яву. Не повертати голову, забути про залу, не думати ні про кого, крім матері й хрещеної, які навідають його в гримерці. Це лишень маленький напад паніки, про який батько розповідав напередодні… Але ні, абсурдна думка. Батько нічого не міг йому розповісти, бо пішов у засвіти ще п’ять років тому.

Тома зіграв чотири фінальні акорди – і частина тріумфально завершилася, захопивши залу. Колетт підскочила з криками «Браво!», і всі глядачі приєдналися до неї, оглушивши музикантів громом аплодисментів. Диригент подав руку піаністові, дякуючи йому за гру, але коли їхні погляди перетнулися, Тома безпомильно прочитав лють.

Він вийшов на авансцену і тричі вклонився. Вибухнули оплески. Потім підвелись інші музиканти, щоб вислухати подяку підкореної публіки. Опустилася завіса, а до зали повернулося світло.

Диригент склав паличку й рушив до куліс.

– Вибачте, – перепросив Тома. – Я не дуже добре почувався.

– Я це зауважив. Нічого серйозного?

– Нічого такого, що б зашкодило завтрашньому виступу, присягаюся.

– Сподіваюся, – зверхньо відповів диригент і рушив до своєї гримерки.

А Тома пішов до своєї. Зняв фрак і чорні штани, убрався в джинси й футболку. Він замислено сів на стілець навпроти дзеркала, запитуючи себе: може, варто порадитися зі спеціалістом? У двері постукали. Не встиг Тома відгукнутися, як ті прочинилися. Зморений піаніст очікував побачити матір і хрещену, але цього вечора сюрпризи ще не закінчилися, тому він опинився сам на сам із Софі.