Марк Леві - Закоханий привид

– Я добре посплю – і завтра все буде нормально, – прошепотів він.

– Розкажи мені одного дня, що, по-твоєму, означає «нормально». Наприклад, те, що юнак твого віку, навіть гарний молодик, викапаний батько, віртуоз своєї справи, проводить вечір перед концертом на самоті ще й у материній квартирі? Якщо це твоя нормальність, то можеш залишити її собі. Підійди ближче, хочу тебе роздивитися.

Але Тома закляк на місці, шокований і наляканий видінням.

– Як хочеш. Я спробую сам підійти до тебе, але мої рухи поки що трохи непевні. Гадаю, ця справа налагодиться за кілька годин. Щоправда, для мене концепція часу зараз трохи змінилася.

Витріщивши очі, Тома спостерігав, як батьків силует переноситься з крісла до каміна, а звідти – уздовж стіни – до кутка столу.

– А в мене непогано виходить! – радісно вигукнув батько. – Розумію, тебе це шокує, але ти не жертва галюцинації, я справді тут. Повір мені.

– Таке відчуття, ніби я розмовляю з Марселем.

– Хто такий Марсель? – запитав Реймон.

– Головний світлотехнік зали «Плейєль». Коли він коментує моє виконання, то завжди закінчує речення словами «Повірте мені, месьє Тома».

– І ти йому віриш, цьому світлотехніку?

– Так, він великий меломан.

– А своєму батькові ти хоч трохи віриш?

– Марсель живий. Розумію, для тебе це дрібниця, але вона таки важлива! – Тома відчув, як його серце прискорено забилося. – І нащо я взагалі тобі відповідаю. Це ж просто наркотичний тріп!

– Зауваж, я розумів, що мені знадобиться трохи терпіння. Я був до цього готовий, хоча часу й обмаль. Що ж, повернімося до твого дитинства. Коли вечорами я сідав біля твого ліжка і розповідав історії, щоб ти заснув, історії, де траплялися феї, демони й істоти з магічними силами, що мешкали в далеких країнах, ти чув мій голос у темряві? Ти вірив у вигадані мною світи?

Тома кивнув на знак згоди.

– І що ж з тобою відтоді трапилося?

– Ти лишишся у цій кімнаті, я підведуся, піду у ванну й прийму душ, а коли повернуся, ти вже зникнеш, домовилися?

– Який же ти впертюх! Ти що, не радий мене бачити?

Тома не відповів. Він зібрав усі сили, щоб підвестися, і виконав обіцяне, ретельно причинивши за собою двері кабінету. Освіжившись, чоловік умостився на дивані у вітальні. У голові досі паморочилося, але Тома заплющив очі й задрімав.

Його розбудив скрегіт ключа. Тома підвівся й побачив сповнений ніжності погляд матері.

– Ти знаєш, що в тебе досі тут є власна кімната?

– Я не мав наміру лишатися, – відповів він, потягуючись.

Заціпеніння розвіялося, і Тома різко повернув голову, обстежуючи кімнату, наче загнана в пастку тварина.

– Що з тобою трапилося? – захвилювалася Жанна.

– Нічого, – відказав він, чухаючи потилицю. – Ти в курсі, що ничка твоєї подруги – не зовсім цигарки? Не дивно, що вона курить потай.

Жанна підвела голову й глибоко вдихнула.

– Ох! – повним каяття голосом мовила вона. – Мабуть, ти помилився шухлядкою. Цигарки Колетт – праворуч.

– А що тоді ліворуч?

– Не дивися на мене з таким осудом, у своєму віці я можу робити все, що забажаю!

– Заспокой мене. Це ти так біль погамовуєш?

– Одразу пафосні слова! Як я взагалі могла виростити настільки серйозного сина? Де ж я припустилася помилки у вихованні?

– Нормальні батьки скаржилися б на протилежне, хіба ні?

– Визнай, «нормальні батьки» – ще ті зануди. Перш ніж стати твоєю матір’ю, я була дівчиною з покоління «травня 68-го»5. Ми їздили без пасків безпеки – і волосся майоріло на вітрі; ми пили, курили і сміялися з усього, особливо із себе самих, не боячись нікого образити. Ми протестували, щоб розширити наші свободи, а не обмежити їх, і чудово знали, що таке особисте життя. Життя багатьох із нас виявилося дуже коротким, але тільки тоді воно й було справжнім!

– Що саме ти кладеш у свої косяки? – навмисно відсторонено запитав Тома.

– А що я маю туди класти? Траву! Проте дуже хорошу. Це як з вином: хмеліти треба тільки від найкращих сортів, інакше це банально і жалюгідно. Визнаю, вони трохи заміцні для незвиклої людини. Можливо, голова гудітиме, коли прокинешся, але не хвилюйся, нічого такого, що зіпсувало б твій концерт. Але ж не міг ти опинитися в такому стані через мою маленьку самокрутку! Що трапилося?

Тома розповів матері про унікальну галюцинацію, яку побачив у сусідній кімнаті. Жінка замислено вислухала, а тоді визнала, що, можливо, перестаралася з дозою, коли крутила косяки.

– І що він тобі сказав? – умощуючись, запитала вона. У її голосі бриніла байдужість: ніби Тома переказував зустріч із сусідами на сходовому майданчику.