Марк Леві - Закоханий привид

Проте цього вечора Тома охопило непереборне бажання курити, а оскільки знайдений косяк належав Колетт, найкращій материній подрузі, яка відсвяткувала своє сімдесятиріччя, він подумав, що нічого страшного не трапиться. У будь-якому разі дозволить собі одну, максимум дві затяжки.

Коли вогник запальнички наблизився до самокрутки, край паперового конуса зібгався. Перший клубок диму наповнив легені Тома, і оскільки насправді молодик ніколи не кидав палити, то з радістю видихнув його. Другий клубок диму дав йому такий жаданий спокій, а третій мав стати останнім, пообіцяв собі Тома, але вдихнув учетверте. Він відчув, як голова пішла обертом, і кинув недопалок у попільничку. Хитаючись, підвівся, щоб відчинити вікно.

Щойно Тома поклав долоню на ручку скляних дверей, як почув за спиною голос, від якого кров схолола в жилах: він миттєво впізнав батьків тембр.

1 Зала для концертів симфонічної музики в стилі ар-деко, розташована в VII окрузі Парижа. Може вмістити до 1900 глядачів. ( Тут і далі прим. перекл. )

2 Французький художній музей, зведений у Парижі на правому березі Сени за часів Другої імперії. За значенням колекція музею поступається тільки Лувру.

3 Ідеться про відомий паризький архітектурний стиль ХІХ століття, названий на честь барона Жана-Ежена Османа (Haussmann), префекта Парижа, що займався модернізацією французької столиці у 1852–1870-х рр. Саме «османські» будинки відповідають за сучасний образ Парижа з листівок.

4 Більбоке – традиційна дитяча іграшка у вигляді кульки, причепленої до палички. У процесі гри кульку підкидають і намагаються зловити в чашечку або на вістря палички.

То було не просто запаморочення. Радше відчуття жахного очманіння для людини, що ненавиділа втрачати контроль над собою, людини, для якої від точності рухів залежить кожен день кар’єри. Така доля піаніста чи хірурга… такого, як його батько, що зненацька вигулькнув із потойбіччя.

Тома притиснувся до шибки, не відриваючи погляду від балкона квартири навпроти і сподіваючись опанувати себе.

– Відпусти вже цю ручку, ще ніхто не випадав із зачиненого вікна, – пожартував голос.

– Ти мене попереджав, – затремтів Тома. – Що ж я наробив? Що було у тих цигарках? Я пошкодив нейрони!

– Тома, заспокойся, будь ласка, – гарикнув голос. – Ти викурив косяк. Ти такий не перший і не останній. Визнаю, можливо, я трохи перестарався зі своїми засторогами. Але тоді ти був підлітком, і я боявся, щоб ти не взявся за важкі наркотики. І те, що ти мене чуєш, ніяк із косяком не пов’язано.

– Ніяк не пов’язано? – перепитав Тома, притиснувшись до вікна. – Я чую привида свого батька. Боже милий, як же все крутиться, зараз я втрачу свідомість.

– Залиш Бога у спокої. І дякую за «привида», це страшенно люб’язно. У тебе напад паніки, цілком виправданий за таких обставин. Пам’ятаєш, я вчив тебе маленького трюку, як здолати стрес перед виступом? Склади руки човником перед ротом, видихни і глибоко вдихни. CO2 зробить свою справу, і тобі скоро стане значно краще. Якби я міг тебе підтримати, то з радістю це зробив би, але такої сили в мене немає. Те, що я прийшов і розмовляю з тобою, – уже подвиг.

У Тома підкосилися ноги; його тіло сповзло по вікну. Сівши на паркет, він згорнувся клубочком і сховав голову між колінами.

– Досить, Тома, годі поводитися як маленький. Це ж просто трава.

– Закуривши вперше, я побачив, як літають корови, а тепер чую привида свого батька. Ну чому я не можу жити, як усі решта? Щоб можна було добре поїсти – і не надиматися, як повітряна кулька, напитися – і не опинитися за крок до смерті?

– Те, що ти кажеш, гротескно. Кожен з нас страждає через надмірні насолоди, просто дехто це визнає, а дехто – блефує, ось і все.

– Благаю, нехай цей голос змовкне! – вигукнув Тома, затуляючи вуха.

– Я лише хотів тебе заспокоїти, не потрібно хамити.

От тільки Тома нітрохи не заспокоював голос мерця, який лунав так, наче батько сидів із ним в одній кімнаті.

– Якщо ти піднімеш голову, то побачиш сам, що чуття тебе не зраджують, – наполягав голос.

Тома глибоко вдихнув, а тоді випростався. У напівтемряві кутка він побачив знайомі обриси. Батько сидів у великому, обтягнутому чорною шкірою кріслі, де любив за життя читати, і доброзичливо спостерігав за ним. Його присутності було досить, аби в горлі застрягло єдине слово, що спадало на думку:

– Тато?

Роковини батькової смерті, стрес перед концертом, непозбувна втома і косяк, який точно не варто було викурювати… Мабуть, усього цього вистачило, щоб оживити те, чого нема.