Марк Леві - Закоханий привид

– Це був не Брамс, але ти також непогано впорався, – усміхнулася вона.

Дівчині неймовірно пасувала довга чорна сукня. Софі вклала волосся, неначе для вистави, нагадуючи Тома про часи, коли вони виступали на одній сцені.

– Я не знав, що ти в Парижі, – відповів він, підводячись.

– Примхи життя. Завтра їду далі. Я сумнівалася, чи варто заходити до тебе, і думала написати, уже повернувшись із Рима. Але ти здавався таким самотнім у мить прощання.

– Ти прийшла, це дуже важливо для мене.

– Проходячи зранку повз будівлю, я побачила твоє ім’я на афіші. Та ні, це дурна брехня, – мовила вона. – Часом я стежу за твоїми турне на відстані. Не запитуй чому, сама не знаю.

– Хочеш піти кудись повечеряти? – запропонував Тома.

– Тома, я зустріла одну людину. Людину, з якою мені добре. Я подумала, що зараз хороша нагода сказати тобі про це.

– Ти не мусиш переді мною звітуватися.

– Знаю, але так краще. Ти не гніваєшся на мене?

– За те, що ти щаслива? Чому я маю на тебе гніватися?

– Тому що з тобою я також була щасливою. Ти вів мене за собою, але не тягнув, тримав у руках, але не затримував, любив мене, але не жадав. Нічого тобі не нагадує? Та байдуже, це життя, я ні про що не шкодую.

– «Сезар і Розалі»6. Ми кілька разів дивилися фільм, коли виступали в Стокгольмі. Дубляж був шведський, тому я переказував тобі діалоги.

– Навіть не усвідомлюючи, як боляче мені було.

– Він музикант?

– Ні. І тому, гадаю, наша історія має шанс. Він мешкає в Римі, ресторатор. Визнаю, це не дуже музично, але ми з тобою наче моряки. Нам потрібна тиха гавань, щоб не піти на дно.

– Я нічого в цьому не тямлю. Мабуть, ти маєш рацію.

Софі наблизилася, притиснулася до Тома і погладила його щоку.

– Ти також заслуговуєш на щастя, мій Тома. І коли зустрінеш ту єдину, не відпускай її так, як відпустив мене. Знайди в собі сміливість бажати кохання.

Вона поцілувала його в чоло і, розвернувшись, пішла до дверей.

– Я помиляюся чи ти справді пропустив кілька тактів під час адажіо?

Промовивши це, вона зникла.

Тома почекав кілька секунд, а тоді замислено повернувся в крісло.

– Яка вправна демонстрація жіночого генію! – вигукнув батько, з’явившись у дзеркалі. – Певно, вона збіса ретельно продумала свою помсту, але визнаю, це було на найвищому рівні. Яка жорстокість! А як вона погладила твою щоку, наче по-материнськи! От же ж гадюка, от же ж талант! – додав він, удаючи оплески. – Шах і мат, старий, вона поклала тебе на лопатки.

– Може, даси мені нарешті спокій? – буркнув Тома.

– Після того, що я тільки-но побачив? І не мрій. Я навіть не уявляв, що настільки занедбав твоє виховання почуттів. Сподіваюся, ти затямиш урок, який вона тобі дала. Їй знадобилися всього дві хвилини й кілька речень, аби показати, що ти тепер – тільки спогад. Це наче волейбол: спершу вона підбігає до сітки, щоб нагадати про близькість, яка досі вас єднає, а потім переходить до рішучої атаки, показуючи, що ти втратив своє щастя – яке, звісно, втілює сама. У тебе не було жодного шансу відбити м’яч. Мушу визнати: неймовірно. Їй мало було збити тебе з ніг, вона вирішила кóпнути твій труп, звернувши увагу на фальшиві ноти. От уже стерво!

– Ти завершив?

– Я сказав те, що мусив, ось і все.

– А фальшивими нотами я завдячую тобі.

– Та невже? А тобі не бракує нахабства. Наскільки мені відомо, це не я був на сцені.

– Але ти сидів у першому ряду на колінах якоїсь панянки, ніби випадково. І справді, що могло мене відволікти?

– У мене не так багато часу, тому не дорікай мені тим, що я прийшов послухати сина.

– А в тебе були цікавіші справи?

– Я міг би провести вечір у «Лідо»7 і, користуючись незвичністю свого стану, спокійно пройти за куліси.

– Але тебе не може бути там, у дзеркалі! Ти не можеш розмовляти зі мною, не можеш існувати, бо ти помер!

– Отже, одне з двох: або ти вперто заперечуватимеш усе, що відбувається, і ми втрачатимемо цінні миті у здогадах, або ти визнаєш, що деякі речі відбуваються, навіть якщо ми й не маємо для них раціонального пояснення. Коли ще я був хлопчиськом – а саме в середині минулого століття, – вважалося, буцімто неможливо пересадити серце. Однак це вдалося. А за століття до того вважалося, начебто неможливо літати, хоча сьогодні до Сан-Франциско дістаються всього за одинадцять годин літаком. Тобі ще приклади потрібні?

– Але ж привидів не буває!

– У такому разі тибетці, китайці, японці й шотландці – усі ці культури, що протягом століть шанували їх, – просто купка тупаків, тоді як ти, саме ти – носій істини. Яка скромність!