Марк Леві - Закоханий привид

У відповідь син промовчав, тому батько скипів:

– Чому ти сидиш, наче води в рот набрав, такий холодний і відсторонений? Ти на мене гніваєшся? Я дав тобі замало любові?

– Ти наче гора, на яку я повсякчас прагнув піднятися – і водночас боявся дістатися вершини. Ти ж був великим хірургом, що рятував життя, а я… я просто грав на піаніно.

– То й що? Ти наповнюєш життя красою. Якби ти тільки бачив, як публіка дивилася на тебе! Мене охопили гордість і зворушення. Так, я врятував кількох людей, але мені ніхто не аплодував після виходу з операційної. І не було чути вітань, щойно концерт скальпелів завершувався.

– А ти, виявляється, схильний до красномовства.

– Переваги потойбіччя, – поважно відповів батько.

– Гаразд, я тебе вислухаю, а потім ти даси мені поспати, бо я дуже виснажений. Обіцяєш?

– Присягаюся! – батько вдав, ніби плює на підлогу. – Так-так, як же мені почати?

– Може, поясниш свою присутність?

– На жаль, не маю права. Мене позбавили його, коли дали цю маленьку відпустку.

– Маленька відпустка… Як в армії?

– Ні, але вважай так, якщо хочеш.

Варто було батькові змовкнути, як Тома вибухнув сміхом.

– Ти закінчив кепкувати з мене? – поцікавився Реймон.

– І як тобі могло таке спасти на думку? Я посеред ночі розмовляю з привидом власного батька… Ну ж бо, продовжуй. Здається, мої печалі ще не завершилися, – додав він, витираючи очі тильним боком долоні.

– Ти потрібен мені, аби закінчити справу, від якої залежить моя вічність.

– Ну звісно, тепер усе зрозуміло! Тебе відрядили на землю, аби ти врятував людство, як колись рятував своїх пацієнтів. Такий собі Дон Кіхот. І ти вирішив, що син непогано впорається з роллю Санчо.

– Годі вже клеїти дурня, справа термінова.

– Що може бути термінового, коли ти мертвий?

– Одного дня ти зрозумієш, і сподіваюся, це трапиться якомога пізніше. То дозволиш мені все пояснити чи й далі перебиватимеш через кожне слово?

Тома погодився замовкнути. Він не сумнівався, що переживає чудернацький сон, від якого рано чи пізно прокинеться. Ця думка заспокоювала юнака, доки він слухав батька.

– Ми з твоєю матір’ю давно перестали бути справжньою парою.

– Теж мені новина. Ти пішов з дому за десять років до смерті.

– Я кажу про інші часи. Невдовзі після твого народження від нашого спільного життя не лишилося нічого, крім дружби.

– Дякую. Якби в мене був психіатр, то така інформація забезпечила б йому розкішну пенсію ще до кінця мого лікування.

– До твоєї появи на світ усе було інакше. У ті роки ми щиро кохали одне одного, але з часом віддалилися. Частково в тому є і моя провина.

– Що ти маєш на увазі, коли кажеш «частково»?

– Я зустрів іншу жінку.

– У тебе була інтрижка? Та невже. Ти, який мав бажання і хист спокушати все, що траплялося на твоєму шляху, вважаєш це одкровенням?

– Ти помиляєшся щодо мене. Я любив подобатися, але ласим до дівчат не був. А щодо мого великого кохання, я так і не зміг його прожити. Мабуть, саме тому воно і не згасло.

– Це та анестезистка з лікарні, яка дивилася на тебе голодними очима? Я завжди підозрював, що між вами щось є.

– Ти пам’ятаєш Віолетт?

– Щоразу, коли я приходив до тебе на роботу, вона гладила мені голову, неначе я пудель, сюсюкала й казала, що я – викапаний ти.

– Та ні, йдеться не про неї. Може, у нас і була маленька пригода, але вона минула без наслідків.

– Для тебе чи для мами?

– Будеш судити мене разом зі своїм психіатром, коли таки заведеш його, а поки що дозволь продовжити розповідь.

– Зеленоока педіатриня!

– Та годі! Я зустрів Каміллу не в лікарні.

– Отже, Камілла. І де ви познайомилися?

– Пригадуєш морський курорт, куди ми їздили на літо?

– У дитинстві я всі канікули збирав мушельки в замуленому піску, катався на каруселі або на поні, грав у мінігольф – і завжди програвав, – пікнікував на узбережжі, поїдаючи запаси з маминого кошика… Були ще прогулянки навколо маяка, млинці в полуденну пору на терасі пляжного ресторанчика й партії в «Монополію», коли дощило… Я б мусив захворіти на амнезію, щоб забути таку монотонну рутину.

– Неправда, на канікулах ти розважався без кінця!

– Ти хоч раз запитував мене, чи справді я розважався без кінця?

Кинувши на сина обережний погляд, Реймон продовжив:

– Ось там ми і зустрілися.

– Страшенно радий про це дізнатися. І до чого тут я?

– Справа в тому, що збирання молюсків, каруселі, кінний клуб і поїдання млинців були для нас нагодою побачитися. Скажімо, ти був приводом для кожної з наших зустрічей.