Люко Дашвар - Село не люди – 2. Добити свідка

– Гімно собаче! Як же я одразу не допетрав?! Стільки років мордувався. А все ж ясно! За законом Катька ця – співучасниця злочину, якщо свого часу не заявила про нього, – шепотів, не зводив із дівчини очей. – А чому не заявила? Бо… вона і не співучасниця, а учасниця! Це ж вона вбила бомжару! Він її зґвалтувати хотів. Чи вже встиг. Однаково! Захищалася, вхопила камінь… Трісь дядька по голові. Той упав, а вона роззирнулася: чи часом хто не побачив? А тут я… прогулювався! Ну, так же? Чи посцяти забіг на покинуте обійстя, бо – культурна людина, за екологію і довкілля! Не звик гидити абиде! І побачив убивство. Чому мовчав? Бо дівчина у ноги впала і благала: пане Залусківський, я така молода, не хочу в тюрму!

Повеселішав. І справді сцяти захотів. Обдзюрив Раїсин паркан. Ще сильніше захотів дістати дівчину, бо тепер точно знав, що скаже.

– Почекаю… – вирішив. – Не буде ж хлопець тут до ранку сидіти.

Як людина культурна, біля обісцяного паркану лишатися не схотів, вирішив тихо обігнути подвір’я по вулиці, знайти більш зручний пункт спостереження.

– Стасько, він до нас чеше! Тікаймо! – перелякалася Уляна. Другу годину поспіль сиділи на розлогій абрикосі, яка росла неподалік Раїсиного обійстя, з деревини спостерігали за всім, що там відбувається.

Стаська першою спустилася на землю, перебігла на інший бік неосвітленої шанівської вулиці, причаїлася біля сухої криниці. За мить підбігла Улянка, присіла поряд. Бачили, як Залусківський тихо йшов уздовж паркану, заглядав на подвір’я, врешті зупинився якраз під абрикосою, спостерігав.

– Тепер віриш, що Катерина – відьма? – прошепотіла Улянка. – Вона мужиків до себе приманює. А коли вони їй набридають, гонить від себе.

– А тих, хто не хоче її забувати, – вбиває, – тихо відповіла Стаська. – Улько, це вона вбила дядька, якого ми знайшли. Ну, скажи? А хто ще? Тільки вона!

– Стасю, ходімо вже звідси! Мені страшно! – попросилася Улянка.

– А мені не страшно! Я за Тараса хвилююся! А що, як відьма його зурочить?

– Та вона – вже! Ти ж сама бачиш: твій герой цілий день на Раїсиному обійсті товкся і на ніч залишився. Знаєш, чому вони до хати не йдуть?

– Чому?

– Залусківського дражнять. Чи хочуть, аби він третім став і влаштувати оргію поряд із труною, – Уляна так перелякалася власних фантазій, аж ухопила Стаську за руку. – Стасю. Забувай Тараса! Хіба мало… інших героїв?

– Улько, ти дурна? Я його люблю більше за життя! Ясно тобі? Я заради нього помру, якщо треба буде! І він, знаєш, як на мене дивився?

– Як?

– Так, що… не забути ніколи! І то навіть добре, що я сьогодні не змогла з ним поговорити. Я ж ще й досі живого буденного сексу не бачила, не навчилася, як слід поводитися… От Тарас завтра мені скаже: Анастасіє, хочу тебе на все життя. А мені що робити? Я ж зганьблюся!

Стаська замовкла, задумалася.

– Улько, як думаєш? Якщо я віддамся Тарасові, це переважить відьмині чари?

– Сто відсотків, – відповіла Улянка. – Ти така… – знітилася, замовкла, раптом усміхнулася. – Хто б не хотів, щоби ти його любила?..

Стаська й собі усміхнулася, скуйовдила рожево-фіолетову хмаринку волосся на голові, ближче нахилилася до Улянки.

– Біжімо до тебе?

З чорного неба зірки здивовано роздивлялися незвичайне нічне пожвавлення у Шанівці. Онде Стаська й Улька крадькома посунули вздовж вулиці, повернули у провулок, уже сміливіше побігли до крайньої хати на пагорбі. Під абрикосою тельбатий дядько Залусківський зиркав на ближнє подвір’я, бачив, як Катерина раптом підійшла до Тараса, що сидів на землі посеред двору, опустилася на траву поряд із ним. Залусківський плюнув собі під ноги, тихо виматюкався.

– Ідіоти довбані, мать вашу! – пішов вулицею до олійні.

А розбитою дорогою від Килимівки у бік Шанівки неслася автівка, і навіть зірки не могли розібрати, що за людина так настирливо прагне цієї ночі якнайшвидше дістатися малого села.

Катерина сиділа поряд із Тарасом, та дивилася не на нього. У нічне небо. Не до зірок думками – до мами. Він довго не вимикав музику, наче боявся тиші, яка настане за нею. І вимагатиме слів. Вона прислухалася: що за музика? Та на тлі мелодії чула, як дихання хлопця стає все більш нерівним і неспокійним. І все гучнішим… Гучнішим за музику, за будь-які слова.

Розхвилювалася. Усміхнулася знічено, вже хотіла підхопитися, бігти до хати, завмерти, хоч би й біля труни, тільки би вгамувати несподівану бурю в серці, та хлопець раптом вимкнув музику в мобільному, відкинув навушники.