Люко Дашвар - Село не люди – 2. Добити свідка

– Хіба він один? І Залусківський! А тепер і Артем Поліщук. Самі мужики навколо неї в’ються. От же гадюка! – гнівається Улянка.

– Не самі мужики. Вчителька Маруся до неї їздить. Сама бачила. – Стаська – за справедливість, не за огульне цькування.

– Значить, і Маруся пропаде, – засмучується Улянка.

Вчителька Маруся завітала до Катерини із цілком конкретною метою за два тижні після того, як бідаха Раїса знайшла вічний спокій на шанівському цвинтарі поряд із чоловіком і сином.

– Маю попередити дівчину! – пояснила своєму чоловікові.

А сталося ось що. На уроці Маруся зчепилася з одним із старшокласників, який, замість вивчати матеріал уроку, вивчав повідомлення у смартфоні. Маруся відібрала у хлопця мобільний і з подивом прочитала у ньому допис від користувачки під ніком НечуваноДєрзкая , яка емоційно повідомляла: Катерина Кохан, яка живе у Шанівці і лікує людей травами, насправді лише шкодить їм і робить усе, щоби люди ставали слабкими і беззахисними, бо Катерина – відьма, і тому факту з’явилися беззаперечні докази, а хто цьому не вірить – вже несповна розуму!

У вчительки вистачило мудрості не роздувати полум’я з малої іскри, та з тих пір стала регулярно заходити у групу на Фейсбуці, яка означала себе «Патріоти Килимівської ОТГ». За тиждень із прикрістю констатувала: іскра не згасла. День у день у групі з’являються нові дописи людей, які «були свідками чорних справ відьми» чи «самі жорстоко постраждали від її чарів».

– Та що в біса відбувається?! – розбурхалася.

Смикнула вчителя інформатики, аби вирахував, звідки ростуть ноги у фейка, та колега Марусин зганьбився, бо завдання провалив. От тоді-то Маруся і вирішила: час усе розповісти Катерині.

Дівчина зустріла вчительку на батьківському обійсті, куди перебралася наступного ж дня після похорону Раїси. Маруся ходила двором, на якому востаннє була чотирнадцять років тому, із сентиментальною журбою роздивлялася все: на місці згорілої хати – акуратний курган, у ньому так і лежать Катеринині батьки, поряд хрест на могилі старої баби Ничипорихи. Ця частина обійстя відгороджена, засаджена квітами, і хоч цвинтар по суті, на цвинтар не схожа. На іншій частині усе, що вціліло після пожежі: город, невеликий садок і літня кухня, не більша двадцяти квадратних метрів. Поряд – розпочата прибудова, будівельні матеріали.

– От і хіба треба тобі тут залишатися, Катрусю? – дивувалася Маруся. – Перебирайся до нас із дядьком Степаном. У нас хата і велика, і тепла. До школи – п’ять хвилин. Ти ж восени почнеш вчителювати у Килимівській школі? От! Так чого щодня із Шанівки до Килимівки їздити? Та й на чому, Катю? П’ять кілометрів на своїх двох?! Ой! Самі проблеми! Не треба воно тобі, чуєш? Давай до нас!

– Маріє Іванівно, мила ви моя. Не лайтеся і не сердьтеся. Я вас дуже люблю, але тут маю бути. Я ж – остання справжня шанівська людина, яка тут народилася, і тепер село покину? Ні, шанівська має жити у Шанівці, – Катерина усміхнулася світло й замріяно, наче по золотому полю йде, щастя оберемками збирає.

Вчителька глянула на неї схвильовано: невже справді щаслива? Світиться.

– Так не хочеться тебе засмучувати, дитино, – призналася.

Давай дівчині – про наклепи і фейки, а Катерина знай усміхається. Ох же вони легковажні, ті щасливі.

– Хіба ж це тривожна новина? – вчительку заспокоює. – Скільки жила у мазанці, стільки чула, як деякі люди перешіптуються: відьма, відьма… Такі дрімучі. І такі… нещасні. Всіх давно простила. І знову прощу, як буде треба.

– Простити – серце тре мати, а захищатися – сили. Раптом щось станеться, як упораєшся? Ти ж тут – сама-одна… – учителька їй.

– Не сама, Маріє Іванівно. Стільки людей помагають літню кухню відремонтувати. Хто чим. І донецькі, і кияни, і неблагополучні… – замовкла, усміхнулася. – Найбільше Тарас руки прикладає…

– Це ж який Тарас? – уточнила Маруся. – Залусківського син?

Вечір нагнав темряви, вчителька давно пішла, а Катерина ніяк не могла взяти себе в руки. Тарас – син Залусківського?.. Мамо золота! За що ж їй таке горе?! У голові – Марусина оповідь, зліплена з чуток, фактів і спостережень.

– І характер у обох однаковий впертий, і шифруються, які ті партизани. Та й схожі… – перераховувала вчителька.

Катерина згадала лице Тараса, силилася уявити мордяку Залусківського, щоби віднайти схожість. Не виходило. Аж – стук у двері! Серце впало.

– Зараз і побачу… Залусківського, – прошепотіла. Страху не було. Тільки гарячий, як окріп, відчай обпікав: Залусківський нащо в її долі? Аби відбирати все, що дає їй надію, радість, любов?..