Люко Дашвар - Село не люди – 2. Добити свідка

– Нікого не лишилося, – прошепотіла.

Роззирнулася і побачила… Івана Залусківського. Стояв у отворі прочинених дверей, з-під лоба дивився у бік Катерини. І не розібрати: на дівчину чи крізь неї. Як же вона могла забути, що лишився ще один… З якого і почалися її біди.

Жодного разу не перетиналися після подій чотирнадцятирічної давнини, та не помилилися, впізнали одне одного. Катерина закам’яніла: не могла ані ворухнутися, ані відвести від Залусківського очей. Він насупився роздратовано, переступив поріг, увійшов всередину.

– Хто тут парадом командує? – до Людки обернувся. – Ти, Людмило?

– Роблю, що можу, – озвалася та.

Залусківський повільно дістав портмоне, витягнув з нього дві тисячі гривень, кинув на ліжко, на якому лежала мертва, вже обмита і вдягнена Раїса.

– На похорон. Якщо ще щось знадобиться, дзвоніть, допоможу, – сказав. – Я про своїх, про шанівських, ніколи не забуваю. Всім поможу померти заради відродження рідного села.

Підійшов ближче до ліжка, кілька секунд дивився на мертву жінку. Катерина так і не зводила очей із Залусківського, наче боялася: нападе на неї прямо тут і зараз.

Залусківський перехрестився, вже попрямував до розчахнутих дверей, та не втримався. Кинув на Катерину ще один швидкий гострий погляд. Про все забула: про мертву Раїсу, повну хату людей і мамині благання назавжди забути про Залусківського. З кам’яним лицем швидко посунула до малої спальні, зачинилася в ній, закрила рот долонями, аби ніхто не почув приглушених ридань. Більш за все хотілося зникнути. Не померти і не втекти, натомість повернутися у той день, коли мама і тато зачали її, сказати їм, щоби… навіть не намагалися подарувати їй життя.

– Що з нею? – спитав Залусківський.

– З Катериною? Втомилася, – відповів шанівський староста Артем Поліщук. – Останні кілька ночей, думаю, взагалі не спала.

– То вкладіть, хай поспить! Чи мені замість вас її вкласти?.. – замовк, бо так хотів додати: «Навіки вкладу!» Не виказав себе, буркнув. – Так я можу.

Катерина не знала: пішов Залусківський чи ще в хаті. Не бачила, як вийшов надвір. Закурив. Дістав мобільний, набрав голову сільради Килимівської ОТГ Косюка.

– У Шанівці сьогодні Раїса померла. Нагадай, скільки у неї землі було? – почула голос знадвору.

Підійшла ближче до вікна. Зі спальні, з ненадійного прихистку спотерігала за чоловіком, який погубив немало людей.

– Чужої землі хотів, – прошепотіла. – І знову хоче.

У двері – стук! Сльози втерла, озирнулася до Тараса, який увійшов до спаленьки.

– На цвинтар змотаюся, – сказав. – Копачам тре заплатити.

– Раїса хотіла поряд із чоловіком і сином лежати.

– Там і лежатиме. Поряд із Романом і Сашком.

– Вона зараз дуже тішиться.

Знітився:

– Ну, певно. Я чого зайшов. Тобі нікуди не тре їхати? Бо я потім міг би…

– Дякую, не треба.

Тарас хотів ще щось сказати, та до спальні увійшла Людмила.

– Кать, ну… Все чікі-пікі, подружко! Труна, місце, оркестр, поминки. Все організували. Добре, що на вулиці вже тепло. Завтра поставимо столи посеред двору.

– Дякую, Людко.

– Слухай, я спитати хотіла… – Людмила замовкла, невдоволено глянула на Тараса. – Тарасику, ти чого й досі тут? Біжи з копачами розрахуйся!

Тарас вийшов. Людмила підійшла до Катерини ближче.

– А чого плакала? Хіба є час розслаблятися? – заговорила тихо. – Тре діяти. Не хвилюйся, допоможу. Скоро всі розійдуться, і ми з тобою Раїсин заповіт пошукаємо. Чи, може, знаєш, де вона його зберігала?

Катерина хитнула головою заперечливо: не знаю.

– Не потрібно мені Раїсиного нічого, – прошепотіла.

– Катю, а чому? Дуже вже шляхетна? А жити як збираєшся? Доглядала хвору, ходила за нею, як за рідною. Справедливо буде, щоби ти на цьому обійсті залишилася. Хата справна, ти її вичистила, вимила. Город засадила, доглядала його. А ще у Раїси земельні паї залишилися. І кому оце все? Чужому дядькові?

Під вечір шанівці розійшлися, залишили мертву Раїсу у труні посеред кімнати: переночуй у хаті останню нічку, сердешна. Поряд із небіжчицею – тільки Катерина з Людмилою. Людмила засукала рукави, взялася нишпорити по поличках.

– Помагай, не стій! – гукнула Катерині.

– Поясни! Нащо нам заповіт?

– Якщо знайдемо і зрозуміємо, що все на тебе переписано, то це буде найлегший варіант. Якщо не знайдемо, поможу тобі подати заяву про претензію на спадок. Відвоюємо, не хвилюйся. Найгірший варіант, якщо заповіт десь є, але тебе там немає. Тоді ми його маємо знайти і знищити, щоби ти могла претендувати на спадок.