Сергій Грабар - Святополк ІІ Ізяславович

© С. В. Грабар, 2021

© М. Мендор, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2020

На башті відбило за чверть дванадцяту. Звук, що порушив тишу, змусив здригнутися. Двоє мужів, які супроводжували мене, ще міцніше здавили руки. До підземелля вели круті, кам’яні сходи. Я нарахувала п’ять разів по дванадцять, перш ніж ми дісталися плоскої поверхні. Очі зав’язали ще у кімнаті. Чоловік казав: сьогодні – посвячення, священна меса, і я повинна йому повністю довіритися.

Було зимно й моторошно, у ніздрі вдарив різкий запах плісняви, павутиння та щурів. Якісь люди поспіхом зняли з мене одяг, тричі обвели навколо чогось холодного, повторюючи незрозуміле закляття. Спочатку посадили, а потім випростали на великому камені, і тільки по тому зняли пов’язку з очей.

Я лежала на великому помості оголена: руки й ноги прив’язані грубим мотуззям до масивних металевих, схожих на ланцюги, колодок. На стінах під склепіннями чаділи факели. Біля мого тіла стояли чотири товстезні свічки, п’ята за головою, утворюючи таким чином п’ятикутник. На протилежній стіні виблискувала величезна голова цапа. Вона була зроблена зі щирого золота, у проймах очей – чорне, грановане каміння, що переливалося від вогненного світла.

Біля помосту чатували мужі в темно-коричневих накидках зі шкіряними батогами у правиці. Їхні голови покривали видовжені каптури із закинутими на плечі волосяними китицями, обличчя ховали маски.

На башті пробило дванадцяту. Мужі розпочали речитативом повторювати незрозумілі слова, говорили кожен окремо, а згодом всі разом, голосніше і голосніше, розхитуючись за словами. Мене охопив неспокій, передчуття лиха. Напруження більшало. Мужі підняли шкіряні батоги й почали шмагати ними по підлозі. Голоси накочувалися хвилями, не даючи вільно дихнути. Мене опанував страх, від якого судоми пішли тілом. Це перетворювалося на божевілля – голоси, батоги, миготіння факелів. Аж раптом все змовкло…

…Вони підходили до мене по черзі й творили наругу. Їх було п’ятеро, і кожен з них робив це тричі. А ще був шостий, який ховався у затінні склепінь. Він підходив першим і теж тричі. Я знала, хто це: мій чоловік – Генріх.

Вони бурмотіли якісь слова, з яких я вирізняла тільки цифру шість. І знову шість, і так три рази по шість.

Скільки це тривало – не пам’ятаю. Час розчинився. Спочатку я кричала, голосила, благала про допомогу, потім стихла, лишень сльози спадали на кам’яне ложе…

Мене охопила цілковита байдужість. Десь далеко крапала вода і луною відбивалась у підземеллі, шаруділи щури, потріскував вогонь у свічках та факелах. Голоси стишувалися. Я дослухалася до їхнього бурмотіння: розібрала слова про жертву і про три шістки, що стали в один ряд із моєю долею…

…Карету знову підкинуло так, що попруга підозріло затріщала. По тому, як виїхали з Угорщини від тітки Анастасії, ремені вже тричі міняли. Одного разу ще й жердину, що тримала колеса.

Пракседа відволіклася від спогадів: забути таке неможливо, лишалося просто жити з цим.

Минав 1099 рік від Різдва Христового.

Княгиня Пракседа, дочка Великого Київського князя Всеволода Ярославича, сестра князя Володимира, жона імператора Святої Римської імперії Генріха ІV, поверталася додому.

Вона не була на Батьківщині шістнадцять років. За цей час багато чого змінилося. Не стало князя Всеволода, і всі його намагання утримати владу зійшли на пси: син Володимир так і не дійшов до головного столу, дочка Янка, повернувшись у смутку з Візантії, прийняла схиму, ще один син – гульвіса Ростислав – знайшов смерть у річці Стугні.

Пракседа добре знала монастирське життя. Ще відтоді, коли вона, дванадцятирічним дівчам, потрапила до маркграфських земель Генріха Довгого, до виповнення шістнадцятирічного віку, згідно із тамтешніми законами, її відправили до Кведлінбурзького монастиря.

Ця обитель була обрана свідомо: далекого 973 року один із прадідів руської княжни – Ярополк Святославич, рідний брат Володимира Хрестителя, прибув до Кведлінбурга, щоби взяти участь у великих перемовах. Тоді далі розмов справа не просунулася, але закладені зв’язки залишилися.

Чоловіком для Пракседи було обрано заможного правителя. Але прожив він недовго. Був завзятим воякою. Не минало й місяця, щоби Генріх Довгий знову не збирався до чергового встановлення, як він сам любив про це говорити, справедливості у підлеглих йому землях.