Сергій Грабар - Святополк ІІ Ізяславович

А в центрі між шерегами двадцять темношкірих нубійців несли величезні ноші, в яких напівсиділи, напівлежали Генріх і я. А навколо – безліч людей. Усі радісні. Свято!

– Імператор одружується! Імператор одружується!

Був 14-й день місяця серпня року 1089 від Різдва Христового.

Що було потім, я пам’ятаю уривками. Відкрилися дерев’яні, надзвичайного різьблення північні двері церкви святої Марії Капітолійської. Архієпископ кельнський Герман підвів нас до амвона, відбулося таїнство вінчання. Наді мною піднесли корону. «Господи, – подумалося, – вісімнадцяти років, – а я – імператриця Великої Римської імперії».

Потім довга вечеря і, зрештою, ми з Генріхом самі…

…Карету знову струсонуло з такою силою, що здалося, ніби нутрощі ось-ось випадуть назовні.

Швидше б зупинка, думала я. Подорож довга. Всім нашим побутом, зупинками, ночівлями керує досить вже літній, але напрочуд міцний, зі сталевими м’язами муж на ім’я Ласло. Коли тітка збирала мене в дорогу, то запевнила, що він людина, з якою я буду почуватися захищеною від усіляких негараздів. Змінювалися коні та візниці. За вікнами карети пропливали спочатку гори та ліси, згодом луки, а за ними знову ліси.

Ми простували землями Русі. Пересувалися повільно – і дороги нікчемні – суцільне бездоріжжя, і вночі їхати небезпечно. Таті блукали лісами. Іноді з’являлися загони руських вершників, іноді – кочовиків, але не чіпали. Охоронні грамоти, німецькі та угорські, робили свою справу. Та й карета справляла враження – таких тут не бачили. У супроводі я мала дванадцятьох вершників – молодих, красивих, мовчазних. За весь час і не розмовляла з жодним із них, тільки зі старшим.

– Буде перепочинок, зупинимося он у тій хижі, – Ласло вказав на невеличку хатинку поблизу лісу.

– На який час зупиняємося? – запитала Пракседа.

– Думаю, до ранку. Ми вже недалеко від Києва, приблизно день перегонів, – відповів Ласло, – нехай коні перепочинуть, та й люди теж.

– Послухайте, Ласло, а чому ваші люди весь час мовчать, між собою жодним словом не перемовилися? – поцікавилася княгиня.

– А вони – німі, їм язики повирізали ще хлопчаками. Це спеціальний загін для виконання особливих завдань. У них загострений слух, вони навчені різних способів бою як зі зброєю, так і без неї. Стоять до останнього, у полон не здаються. Якщо раптом таке станеться, все одно нічого не зможуть розповісти.

– А як же ви з ними спілкуєтеся?

– Знаками.

– Але при мені вони навіть знаками не розмовляли? – здивувалася Пракседа.

– Такий був наказ.

– Це їх відбирають ще в дитинстві?

– Так.

– А хто відбирає?

– Та я і відбираю, – відповів Ласло. – Прошу, княгине, готуймося до сну, завтра день довгий і непростий.

Розмовляли вони між собою мадярською, яку Пракседа знала непогано. Про себе подумала, що дуже кмітливий для простого воїна цей Ласло. Ледь вляглася й знову поринула у спогади.

…Чоловіком Генріх був надзвичайним: обізнаним і невгамовним у пошуках нових знань. Нестримний за характером, намагався самостійно все випробувати, у всьому взяти участь. Він не вирізнявся вродою, але мав надзвичайну владу над людьми, особливо над жінками. Від початку наших стосунків ми й години не могли пробути одне без одного. Було щось божевільне у наших любощах, у тому, скільки ми кохалися. Я навіть долучилася до його походів на Бамберг та до Італії.

Так було років три-чотири, а потім Генріх захопився миколаїтами, і все пішло шкереберть. Він, як і кожен наділений великою владою, прагнув ще більшої влади. Найгірше, що суперником у владній боротьбі став глава Святішого Престолу – Папа Римський. Згадала я тоді нашу першу зустріч із Генріхом, на якій був присутній отець Пасхалій, і слова імператора про майбутнього місцеблюстителя папського столу. Тож плани визрівали давно, і хто міг передбачити, що в усій цій історії з миколаїтами, Папою Римським, моїм чоловіком та ще багатьма високими сановниками певну роль відіграватиму я – княгиня руська Пракседа.

З появою миколаїтів – одного з бродінь у нетрях християнської віри, наше родинне життя з Генріхом разюче змінилося. І те, що діялося під час їхніх ритуалів, і те, що зі мною робили чужі мужі в присутності мого чоловіка, я згодом розповіла на соборах у Констанці та П’яченці перед великолюдним натовпом. Соромно і прикро все це було зносити, але я тоді була певна своєї правоти.

Чи правильно я зробила, що свідчила проти свого чоловіка? Чи варто було дослухатися до вмовлянь герцога баварського та його дружини? Чи треба було ставати на бік Папи Урбана ІІ?