Сергій Грабар - Святополк ІІ Ізяславович

– Великий імператоре, дозволите сказати слово? – подав голос сивий чоловік.

Він був одягнений у білу сутану, підперезану широким фіолетовим шовковим поясом, на голові мав пілеорус, фіолетову шапочку, що покривала тонзуру.

– Звісно, отче Пасхалію. – Імператор зробив жест у бік священника. – Це мій духівник, територіальний прелат і, маю надію, у скорому часі Його Святість Папа Римський – отець Пасхалій.

– Я хотів запитати, дитя моє, звідки Ви родом? Хто Ваші батьки? У Вас таке нетипове для наших земель обличчя. – Священник наблизився до Пракседи.

Молода княгиня подивилася на імператора та абатису. Ті схвально кивнули, даючи дозвіл на відповідь.

– А дівчинка добре вихована, – прошепотів Генріх, схилившись до сестри.

– Я ж тобі казала…

Імператор ще раз кинув пильний погляд на руську княгиню. Вона була вродлива, але якоюсь незвіданою вродою: мала карі, з розкосинкою очі, вигнуті тонкі брови, обличчя кругле з трохи випуклими вилицями, що надавало тій округлості відчуття загадковості, невеличкий носик та чуттєві, повні вуста. З-під намітки вибивалася прядка темно-коричневого волосся.

Пракседа підвела очі. Погляди імператора та княгині зустрілися: щось несподівано тепле прокотилося тілами обох. Пізніше, згадуючи цю мить, Пракседа завжди відчуватиме, як втаємничене тепло раз по разу трепетно зігріватиме ізсередини.

– Народилась я на Русі – землях, що лежать на північному сході від вас. Батько мій – Великий князь Всеволод, син Ярослава. Тож я онука Великого Ярослава Мудрого. Матір мою звуть Анною, але, скоріше за все, це її християнське ім’я. Вона походить зі знатного роду кипчаків – половців. Навчила й мене їхньої мови. Я знаю латину, усього мов п’ять-шість – нас при княжому дворі добре навчали.

– А германські знаєш? – запитав Генріх.

– Трохи тут навчилася, – відповіла Пракседа однією з говірок.

– Молодець! – у захопленні вигукнув імператор. Генріх ІV був людиною жвавою. Рішення приймав миттєво. Зараз він не відводив очей від молодої княгині – вона йому не просто подобалася. – Я чув, ти не так давно стала вдовою. Вибач, звичайно, тобі, мабуть, болить?

– Та не дуже, я свого чоловіка мало знала, – відповіла і знітилася, зрозумівши, що сказала дурницю.

Всі усміхнулися, а імператор запитав:

– А ти завжди тільки правду говориш?

– Так, – відповіла Пракседа і зачервонілася.

– Це добре і недобре, – сам до себе пробурмотів Генріх.

– Ну, годі вже, годі, влаштували тут дитині таємне дізнання, – перервала всіх абатиса, – краще трохи посмакуймо того, що Всевишній надав нам сьогодні, з Вашого дозволу, звичайно, Великий імператоре, і з Вашого благословення, панотче.

Мати-настоятелька схилилася в глибокому поклоні. Схилилась у поклоні й молода княгиня.

Абатиса жестом запросила всіх до столу. Вогонь, що ярився в каміні, додавав тепла. Пракседа залишилася там, де і стояла, не знаючи, що їй робити.

Адельгейда обернулася:

– Підходь, княгине, розділи з нами скромну трапезу. Сьогодні ти, як і всі, запрошена мною. Дозвольте, – звернулася до гостей, – на правах господині запропонувати деякі страви.

Була творена невеличка молитва.

– Я відпустила сестер-черниць, які допомагали в облаштуванні сьогоднішньої вечері, – абатиса зробила паузу. – Нас небагато і ми дамо собі раду. До того ж з нами – одна з монастирських вихованок і вона допоможе мені при потребі. Ти не заперечуєш, Пракседо?

– Звісно, не заперечую.

– А що у нас із напоїв? – подав голос імператор Генріх. Він деякий час мовчав, крадькома поглядаючи на руську княгиню.

– З напоїв у нас, – почала перелічувати Адельгейда, вказуючи на срібні жбани при столі, – квас монастирський з м’ятою та коріандром, витриманий п’ять місяців у холодному льосі, пиво темне, густе, верхового бродіння та вино – одного з наших місцевих виноробів.

– Сестро, – Генріх з подивом повернувся до Адельгейди, – ти розумієшся в напоях?

– Брате Генріху, монастир – це величезне господарство, і мені, щоби був лад, треба знатися на будь-яких справах. До речі, на сьогоднішньому столі все наше – монастирське, і я не впевнена, що ви раніше щось подібне куштували.

– Тож почнімо з квасу, – запропонував священник. – А у ваших землях квас роблять, дитя моє?

– Роблять, різний, схожий на місцевий, але трохи інакший, – відповіла Пракседа.

Адельгейда, відчуваючи, що центр уваги зміщується, вирішила втрутитися:

– Зараз я розповім, чим вас сьогодні частуватимуть.