Сергій Грабар - Святополк ІІ Ізяславович

– Розкажи, розкажи, – підтримав сестру імператор. – Ось, що це – кругленьке, біленьке?

– Це – кульки з місцевого сиру, змішаного з травами, що ростуть на східному схилі монастирської гори. Поруч, такими невеличкими кавалками, – овечий сир, витриманий до пів року під гнітом в холодному льосі та натертий у передостанній тиждень дозрівання рожевим вином – тим, що в одному із жбанів.

– А де знаходите рецепти для приготування страв? – поцікавився Генріх.

– Самі складаємо, окрім того, маємо манускрипти про наїдки зі Сент-Галенського монастиря, що на острові Райхенау. Звідти щось беремо, але переважно – самі.

– Добре, сестро, а у вас у монастирі кожна людина робить певну справу?

– Так, – відповіла Адельгейда і повернулась до розповіді про наїдки, – а це тушковані боровики під соусом із сушених лисичок, сріблястого чебрецю та цибулі.

– Цибулі? – пожвавився прелат. – А звідки у вас цибуля? Я знаю, що це дуже дороге задоволення.

– Ще п’ять років тому, – абатиса розвернулася до брата, – коли Його Імператорська Високість повертався з військового походу, він привіз мені сім цибулин. Три ми скуштували, а інші почали розмножувати. І тепер маємо велику грядку цієї рідкісної та недешевої рослини. Скажу більше, ось у центрі столу стоїть глибока посудина. В ній цибулевий суп, творений в монастирі, саме з нього я й прошу розпочати нашу трапезу. Пракседо, допоможи мені наповнити чаші чоловікам.

– Ти дивись, зберегли, розмножили, а мені жодного слова не сказала, – радісно вигукнув імператор, приймаючи чашу із супом з рук Пракседи. – Я, до речі, й сьогодні не з порожніми руками.

Генріх поставив чашу і відійшов до спеціального невеличкого столика у глибині зали. Повернувся з чимось загорнутим у матерію.

– Це Вам, шановна абатисо, новий манускрипт для монастирської бібліотеки одного з просвітлених наших майстрів.

Адельгейда прийняла пакунок, розгорнула сувій і не втрималася, вигукнула від подиву та задоволення.

– Я чула про це творіння, але щоби ось так, вже його в руках тримати, ну Генріху, ну брате! – вона у запалі обійняла імператора.

– А що це? – запитав прелат.

– Це «Трактат про різні види мистецтв» ченця Теофіла, ювеліра та художника, – відповів імператор, – там у третьому томі є і про ваших майстрів, княгине. Пресвітер їх дуже цінує і називає другими після візантійських. До слова, я звернув увагу на цікаву фібулу на вашому одязі.

– Так, це робота руських майстрів, – відповіла Пракседа.

– А можна подивитися ближче? – Генріх простягнув руку до княгині.

– Звичайно, – вона передала фібулу імператору.

– Дивіться, отче, – звертаючись до прелата, промовив Генріх, – тут ще й емалі із зображенням птахів.

– Це – птахи Сирин та Алконост, зображення яких поширено на землях, звідки прибула наша княгиня, – почав розповідати Пасхалій. – Робота надзвичайно тонка, високих майстрів.

Всі присутні по черзі роздивилися фібулу і повернули її Пракседі.

– Ну, ми, врешті, будемо сьогодні вечеряти? – з усміхом запитала Адельгейда.

– Вечеряти, вечеряти, – в один голос вигукнули імператор і прелат…

Та перша зустріч з Генріхом IV постійно приходила у спогадах до княгині. Пізніше імператор ще не раз приїздив до Кведлінбурзького монастиря, і обов’язково зустрічався з Пракседою.

Минув рік. Одного разу в присутності своєї сестри, абатиси Адельгейди та все того ж отця Пасхалія, імператор Великої Римської імперії запропонував Пракседі стати його жоною.

…Генріха я любила пристрасно, з тим запалом, що буває раз у житті. Після заручин у монастирі, нас вінчали в церкві святої Марії Капітолійської, що у Кельні. Генріх любив це старовинне місто, а особливо церкву, де перший камінь у підмурок поклав його батько – Генріх III. Особистим проханням-умовою абатиси Адельгейди була зміна мого імені при коронації. Відтоді я теж нареклася Адельгейдою.

Святкування були розкішними. Після тривалого перебування в монастирській схизмі вони видалися мені надзвичайними.

По сім пар коней білої та чорної масті, привезених з півдня Імперії, були запряжені у сім білих карет. Гриви білих маленькі дівчатка, які тільки-но прийняли перше причастя, прикрасили чорними трояндами, гриви чорних – білими трояндами. У каретах сиділи найповажніші гості церемонії.

За ними під глухий звук тимпанів ішли чотири, по дві з кожного боку, шереги воїнів. Це були найманці з усього світу – воїни війська імператора Великої Римської імперії: засмаглі, з луками та списами, з мечами на перев’язі – могутні вікінги, широкоплечі тевтони, коротконогі мадяри й ще хтось – таких я ніколи не бачила. Їхні шоломи виблискували на сонці.