Сергій Грабар - Святополк ІІ Ізяславович

Під час одного з походів його кінь поніс, злякавшись вепра, що несподівано виринув із хащі. За кілька метрів Генріх не втримався у сідлі й злетів до стрімкої, крижаної річки. Ця пригода коштувала йому життя. Маркграф занедужав і швидко відійшов…

Молода вдова, якій тільки-но виповнилося шістнадцять, знову повернулася до монастиря. Абатиса Адельгейдабула приязною до неї. Щось ріднило цих двох жінок. Саме у стінах Кведлінбурзької обителі княгиня Пракседа вперше зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком.

Монастир панував над будівлями Кведлінбурга, міста шанованого ще від часів Генріха І Птахолова. Тут перший Король німецьких земель отримав свої знаки вищості, тут було засновано його першу резиденцію, тут він, зрештою, й упокоївся. Місто мало власні гроші, митницю, дозвіл на проведення ярмарків. Воно було багатим і знаним. Всі свята – державні та релігійні проходили саме в ньому.

Монастир, що був закладений ще королевою Матильдою, жоною Генріха І, як обітниця світських канонес, став притулком для самотніх благородних дам Саксонії й Тюрінгії. Але не тільки їх – тут навчалися молоді вихованки з різних місць. Насельниці не були черницями, хоч обов’язково творили спільну молитву та ділили спільну трапезу.

Кілька годин на день тривали заняття. Їх, як правило, проводили абатиса та сестри-черниці. Кожна з вихованок мала свою окрему келію, де майбутні патронеси займалися самоосвітою, молитвами та улюбленими вправами. В одній із таких кімнат-келій вже вдруге перебувала Пракседа. У монастирі молода княгиня посилилася в латині та навчилася різних вимов германської. Вона, як і інші, носила смиренний одяг, що відрізнявся від чернечого більшою світськістю.

…Карета з руською княгинею здолала вже досить довгу відстань. Повільно, в супроводі почту з дванадцяти кремезних мовчазних воїнів вона прямувала до Києва. Пракседа знову поринула у спогади…

…Одного вечора, якраз після молитви, до келії постукали. Черниця, що стояла на порозі, передала запрошення від абатиси за годину прийти до Великої зали. Пракседа не здивувалася: настоятелька монастиря доволі часто запрошувала її перемовитися словом, цікавилася життям у далекій країні. Їхні розмови тривали по кілька годин. Єдине, вони, як правило, проходили у кабінеті абатиси, а тут княгиню запрошували до особливої зали.

«Що би це могло означати? Як одягнутися?» – думала Пракседа, перебираючи свої не надто численні наряди.

Вона вирішила мати скромний вигляд, як і належить одній із вихованок монастиря, але разом з тим підкреслити знатність свого роду. Тому й вибрала довгий чорного кольору підрясник, підперезала його плетеним із золотих ниток паском, а голову покрила білим з чорною на знак трауру стрічкою напівапостольником, заколотим на шиї золотою фібулою з емалями.

Велика зала монастирської обителі вражала величчю та вишуканістю. Стіни прикрашали ткані арраси зі сценами з історії міста Кведлінбурга. На деяких гобеленах ще лишалися сліди пожежі, що охопила монастир кілька років тому, решту – вже поновили. Уздовж стін на металевих підставках горіли свічки. Стіл, на якому вишикувалися кришталеві зі сріблом кубки та срібні блюда з розкладеними наїдками, стояв біля каміна.

Велика зала слугувала для прийомів шанованих гостей. До сьогодні Пракседі випало побувати тут лише двічі: вперше, коли тільки приїхала до країни й залишалася серед канонес до одруження, вдруге – після раптової смерті чоловіка.

Присутніх у просторій залі було троє: настоятелька монастиря абатиса Адельгейда, жвавий, середніх літ чоловік в плащі-нараменнику і ще один – старший віком, із сивиною, священницького чину.

Коли вона прочинила двері до зали, всі обернулися.

– Любий брате Генріху, оце і є та молода руська княгиня, яка вже кілька років живе у нашому монастирі, – промовила Адельгейда, поправляючи біле покривало-намітку, що спадало на плечі. – Підійди ближче, дитя моє, не стій у дверях.

Пракседа пройшла до середини зали й зупинилася. Чоловік у плащі зробив кілька кроків назустріч.

– Ти знаєш, хто я? – запитав.

Він зняв плащ, кинувши його на лаву. Допитливий, гострий погляд чорних очей пронизав молоду вихованку.

– Здогадуюся, Ваша Величносте, – Пракседа у покорі схилила голову.

– Люба княгине, перед тобою мій рідний брат, імператор Святої Римської імперії Генріх ІV, – абатиса шанобливо вклонилася.

Генріх і собі схилив голову. На якийсь час запанувала тиша, раптом порушена з глибини зали.