Сергій Грабар - Святополк ІІ Ізяславович

Мабуть, ні. Чоловіка я любила і люблю до сьогодні. Сановники згодом примирилися, а я останні роки тільки й роблю, що переховуюся, тікаю весь час невідомо куди. І зрештою їду додому…

…Наступного дня, ближче до вечора, незвична карета з дванадцятьма молодими вершниками супроводу проїхала через Золоті ворота – головну браму міста Києва.

Надворі стояв 1099 рік від Різдва Христового.

Імператриця Великої Римської імперії, дочка Великого князя Київського Всеволода Пракседа повернулася додому…

Минав третій день Страсної седмиці, місяця квітня, року 1093-го від Різдва Христового.

У Видубицькому монастирі готувалися до служби. Ченців зібралося чимало – прийшла братія з обителі Печерської, схимники зі Звіринця, інших монастирів.

Помирав князь Всеволод. Хворів він давно, та останніми днями стало зовсім зле. Тож братія зголосилася відправити спільну службу, щоби почув Господь слово чернече і подарував князю або полегшення, або світлий спочинок.

Вечірня розпочалася о шостій. Не вистачало місця у соборі – стояли надворі, поза храмом. Люду зібралося сила-силенна. У молитовному слові раз по разу поглядали на пагорб, де різьбленою тінню чорнів Княжий палац.

Монастир Видубицький був давнім, трохи молодшим за Печерський, і мав легендарну історію своєї появи.

Сталося так, що у часи Володимира Великого, в дні, коли князь остаточно визначився щодо віри, за його жорстким наказом, і тільки за його, бо ніхто в цій країні не був вищим за головного очільника Держави, статую першого серед усіх богів поганських Перуна скинули з підмурку.

Зібравши жителів міста, змусили їх спорожнитися прямо на тік Боричів, а тоді по тому змішшю сечі й лайна, протягли наймогутнішого поганського бога. Прив’язавши до коней, протягли його – дерев’яного, зі срібною головою та золотими вусами, із залізними ногами, і скинули у Дніпро повноводе. Бігли берегом погани, не боячись і не криючись, і благали, щоби виплив бог їхній, щоби врятувався. А він то виринав серед хвиль, то зникав, і волали погани: «Видибай, Боже, видибай!».

Десь вже далеко поза Києвом, за Ольминим двором, за могилою князя Аскольда, винесло хвилею на берег Володаря поганського Неба. Ідола, що «видибав», пізніше сховали серед нетрів та хащ, а на місці чудесного спасіння Перуна щороку збиралися люди, продовжувачі віри поганської. З кожним разом їх ставало все більше, і так тривало, доки на місці тому року 1070-го не заклали монастир, що спочатку звався Всеволожим, за ім’ям фундатора, а згодом Видубицьким, що зрештою й примирило багатьох.

Разом з монастирем зводився Красний княжий двір, що й височів тепер над банями церков. Великий князь Всеволод не любив Києва, хоча й розумів його політичне значення, та вільні години завжди проводив у заміському палаці. Тут все було своє, рідне і безпечне. Свого часу, коли князь вибирав місце для відпочинку, впало йому до ока вдале розташування Видубича. Дніпро впритул доходив до крутого берега, майже відразу від невеличкого плато, де згодом і постав монастир, підіймався високий пагорб, а за ним суцільний ліс: при розумно розставленій охороні, місце з усіх сторін безпечне.

Зараз у головних покоях Княжого палацу доживав останні земні дні Великий князь Київський Всеволод. Очі заплющені, здавалося відпочиває, але по тому, як рвучко здіймалися груди, було видно: дихати важко. За хвилину повіки затремтіли. Легке шарудіння в кутку привернуло увагу.

– Хто тут? – запитав ледь чутно.

– Це я, Всеволоде, – відповів жіночий голос.

– Хто? – вже з тривогою повторив князь.

– Жона твоя, Анна.

– А, добре… Володимир приїхав?

– Ще ні. Чекаємо з хвилини на хвилину.

– А Ростислав?

– Вже тут.

– Покличте його. Хоча ні, почекайте. Покличете, коли приїде Володимир.

Повіки князя обважніло зімкнулися…

Помираю… Помру, виходить, сьогодні. Не хочеться, ох, як не хочеться. Хоча життя, як для найменшого Ярославича, склалося. Терпіння мав завжди і в усьому. Не кремсав долю наліво-направо. Чекав, усе життя чекав. Не марно: зберіг і себе, і дітей своїх. Дай, Боже, їм віку довгого. Любив мене батько, мабуть, найбільше серед усіх синів своїх. Вивчитися дав. Недарма читаю і слов’янською, і латиною, і грецькою, і перською. Та й інші мови розумію – он коли посольства йдуть, то і тлумачів не потребую.

Не потребував… У минулому все… Лишилося дітям останні настанови… і відійти з миром: щось зовсім зле.