Галина Горицька - Остарбайтер

У «телятнику» [7] Товарний вагон, в котрому під час Другої світової війни вивозили остарбайтерів. їхати було достобіса незручно. Ні, не те щоб Максим на щось жалівся… Звісно, що ні. На що йому, шістнадцятирічному парубку, котрого б не взяли в РСЧА [8] 2 Робітничо-Селянська Червона Армія. через плоскостопість, і він, якось так само вийшло, раптом опинився сам-самісінький в окупованому німцями Києві, було жалітись? Та він і сам знав завдяки ледь чутному, подушкою прикритому, радіоприймачу на горищі свого Богом і німцями (останнє на щастя) забутого, напівзруйнованого будинку, що тривають запеклі бої. Так що вижити йому, що там, що тут, в цьому чортовому потязі, ймовірно не судилося…

Мати померла ще на початку грудня 1941-го. Вона хворіла на сухоти й поки в неї була ремісія – ще трималася. А потім горів Хрещатик. Цілих одинадцять днів палав і німці його ніяк не могли загасити. Всіх мешканців з «ферботене зоне» [9] Заборонена зона ( нім .). вночі повиганяли з головної магістралі міста й прилеглих вулиць, і ті сиділи на своїх валізах, клунках та й просто – на траві Володимирської гірки. Додому нікого не пускали – район був оточений по периметру, і всі ті люди, котрим нікуди було йти, бо ані рідних, ані близьких друзів вони не мали, так і жили, немов цигани, в парку. На щастя вересень видався по-київському теплим і лагідним. Тоді ще навіть не почало опадати листя зі столичних дерев. Однак мамі як раз на тій галявині й погіршало. А потім стало зовсім непереливки й зробити нічого вже було не можна…

Здавалося, ніби чиясь довга, волохата лапа наставила точок на карті Росії поблизу її столиці, зовсім не думаючи про мешканців тих точок. Адже всі ті «точки-грибочки», нерозривно пов’язані з Мачухою, мали все: і кінотеатри, і супермаркети, і навіть автобусні зупинки… Однак, вони не мали того важливого для курсування нечисленного громадського транспорту, що перевозив жителів супутників кожного ранку до Москви й кожного вечора назад, – доріг.

І ось, о п’ятій, коли ще й не світає і лише виблиски тьмяних ліхтарів освічують «роздовбані» тротуари, до автобусних зупинок, електричних станцій, своїх автівок, автівок своїх «чуваків», залізничних вокзалів та інших засобів сполучення прямує натовп цих «маасквічок», аби обслуговувати інших, собі подібних, однак, трохи більш удачливих за них, ну майже вже корінних столичних жительок Мачухи в перукарнях, банках, ресторанах, соляріях, задимлених кальянних і тих місцях, про які ввічливо не пише ніхто, крім Подерв’янського. Однак, до нього автору ще рости й рости.

Замкнене коло з обслуговуючого персоналу, котрий обслуговує обслуговуючий персонал. «Експлуатовані експлуатують експлуататорів». І так до самої верхівки піраміди, яка мала б закінчитись на гаранті російської державності, слуги народу, що мав би обслуговувати всіх їх разом взятих – громадян своєї держави. А натомість закінчується на господарі Всесвіту. Принаймні він сам так про себе думає. І ось тут глюк програми. Це хиба, як у грі, що не має алгоритму рішення перемоги; як в дроті, котрий замкнуло й око роботизованої ляльки починає смішно тіпатись кожного разу, коли вже мала б піти сльоза. Коло, що замість поступальної спіралі перетворилося на замкнене коло безумства, тиранії, олігархічної поруки й диктатури.

І ось цей зомбонатовп «маасквічок», котрий уособлює російський народ, його матерів і дочок, прямує вперто, надривно, остервеніло. Кожного ранку. До перемоги.

Кожного такого раннього ранку, який будь-яка француженка, українка і японка, всі вони разом взяті, назвали б ще ніччю. До нового життя. Крізь сніжний бруд і противну сіру сльоту. До світла в кінці тунелю. Аби жити краще. Аби нарешті купити собі на зекономлені на обідніх пиріжках і нових колготках років за двадцять ту кляту норкову шубу. Хоча б коротку, хоча б жилетку, або що… Прямує до чогось кращого. До зустрічі з якимось заможним, або не дуже…, дай Боже не дуже підстаркуватим, москвичем. До хоч якогось промінчика світла в кінці тунелю…

В їхніх жилах тече отруйною ртуттю радянська ментальність, яка вказує їм, що це – нормально. Нормально так жити. Нормально годинами чекати на громадський транспорт, коли лише світає. Нормально економити навіть на обідах, аби купити нарешті омріяний хутровий виріб. Нормально питати у чувака спершу прописку і наявність власної автівки, а вже потім – його матримоніальний статус, вік і життєві орієнтири. Нормально до того самого чувака абсолютно нічого відчувати, адже справа не в почуттях. Ха! Та кому вони взагалі потрібні, коли все, що хочеться і до чого прагнеш – хутряний атрибут заможності? Нормально… Побутово-російський життєвий нормкор.