Галина Горицька - Остарбайтер

Антін, чесно кажучи, і сам не знав відповіді на це питання. Так, йому безперечно подобалась Ліза. Однак, аж не настільки, щоб робити їй пропозицію.

Тож більше вранішніх млинців в його житті не було.

Дівчина у вікні навпроти поворухнулась і, здається, помітила, що за нею спостерігають. Вона підняла голову, відірвавшись від свого зайняття. «То в неї й очі – кольору Тіффані, а не тільки якісь там ножиці», – мимохідь констатував Антін, змагаючись зі своєю катастрофою і все ще не втрачаючи надії, що вона – всього лише млинцева.

День починався.

Хлопець сів на край кухонного столу і той проскрипів, дисонуючи розміреному диханню його вершника, що зосереджено вдихав і видихав нікотин. Літо палало, немов червоний дикий мак посеред галявини дрімучого карпатського лісу, і Антіну хотілось нічого не робити. Він поглянув ліниво на запилені полиці з книгами, усе російська класика, що видавалась багатотисячними тиражами для всього того різношерстного болота, яке називалось «Совєтський Союз» і ліниво позіхнув, відводячи враз свій збайдужілий погляд від тих томів-мастодонтів. То лише в дитинстві Антін дуже любив читати.

Він читав «запоєм», ніби маючи якісь сумніви, що це зайняття буде так само йому до снаги й в зрілому віці. У якомусь старому повоєнному американському «муві» він підгледів парубка, що читав так само завзято, як і він, стоячи біля дверей вагону нью-йоркського метро. І тоді Антін став заздрити містянам, що мали таку можливість: читати у вагонах потягів. В його місті підземки не було. Він читав Пушкіна в лісі на галявині, Сковороду полюбляв читати посеред літнього поля, коли наставала пора жнив. «Лоліту», запросто отриману ним, дванадцятирічним хлопцем, в бібліотеці від «зеленої» бібліотекарки з кісками, яка сама Набокова жодного разу не читала і тому виписала хлопцеві ту «порнографію», смакував під криваво-червоні пізні суниці з рожевим від соку цукром, бо йому здавалося, що саме так треба її ласувати. І, звична річ, з кожною сторінкою Гумбертової «Одіссеї» підліткові котонові шорти кольору м’яти все тугіше натягались у нього в паху. Тоді ще десь поруч дзижчала оса, маючи в планах посмакувати не так Антіновою суницею, як його апетитною дитячою литкою. І ще, здається, тоді йшов дрібний дощик, виблискуючи кришталевими краплями на сонці, «сліпий». І потім батько потягнув його, трохи зніяковілого від збудження, по гриби на інший кінець міста, бо ще цей дощик називався «грибним» і обіцяв безліч смаколиків їхній родині: грибний суп, пиріжки з грибами й хрусткою, ледь підгорілою через збої в старій духовці, скоринкою, і навіть смачну страву з французькою назвою «жульєн», що його втомлена мама, бідкаючись, також запікала з окрайців грибів, що залишились після приготування інших страв, і обов’язково – зі сметаною.

Того ж вечора, після омріяного жульєну, Антін потайки дочитав «Лоліту». А потім настала черга «Одіссеї», «Гамлета» і безлічі інших світів, які він буквально вдихав, насичуючись кожною сторінкою. Антін читав так затято і ковтав таку величезну кількість книг, що іноді вже за місяць забував їхні фабули. Однак він ніколи не забував посмак і емоції від кожної з книжок.

А якось посередині навчального року на уроці української літератури його попросили переказати сюжет «Тіней забутих предків», і він не зміг. Лишень неуміло передавав свої відчуття від прочитаного ще влітку твору.

Здається, він його прочитав ще на початку серпня. І тоді особливо гостро відчував, що треба поспішати й читати ще і ще… Бо потім, коли він виросте, він розхоче, розучиться вдихати зі сторінок інші світи, таємничі стежки чиїхось думок і сутінкові пагорби вражень.

Але сталося дещо інше. Ні… Антін не перестав любити читати, і він зовсім не наситився книжками. Він просто не знаходив час, аби заглибитись, пірнути, вдихнути водою літер, що складаються в слова, чиїмось розумом розставлені в речення і цілі розділи. А потім, коли й мав вільну хвилину – вже і не тягнуло до книг. За роботою, за життям, за побутом, що його полонили, кудись відійшов у темряву грибного дитинства той незграбний хлопчисько в окулярах з великими діоптріями, котрий полюбляв читати на галявині, а заразом і той, інший, що читав у вагоні метро з чорно-білого «муві», якому так заздрив Антін.

Той хлопчик був його уособленням, ним ідеальним, яким Антін сам себе бачив і омріював в дитинстві. Плекав. Образом, до якого прагнув: з дорогим шкіряним портфелем і в смугастій сорочці, що відкриває світи з цупких сторінок, помережаних тонкою ниткою літер. Він не бачив себе видатним інженером, що проектує суецькі і панамські канали [3] Йдеться про Фердинанда Лесепса, який насправді ніяким інженером не був, однак побудував обидва вищезгадані канали. , які залишаються на планеті монументальними брилами на століття і прославляють свого деміурга. Не бачив себе заможним дизайнером маєтків і садиб. Ні, не бачив… Тому, можливо, йому цього і не судилося. Бо, погодьтеся, якщо вже навчаєтеся на інженера, то варто мати хоча б якусь мрію, пов’язану з майбутньою професією. Адже наша свідомість створює умови до реалізації.