Галина Горицька - Остарбайтер

19 вересня 1941 року в Києві почався новий відлік часу. І у прямому сенсі теж: всі годинники були переведені «за Берліном». Ось тепер і прямують всі вони в тому вагоні, напханому такими ж сами бідолагами, як і він, кудись до Берліну. Ніби всі стали неживою власністю берлінців. Германія… Це зараз ми кажемо «Німеччина», а тоді не існувало ніякої Німеччини, була суцільна Германія і її германські реваншистські амбіції та війська. Тьма-тьмуща германських лискучих мурашок, беззастережно відданих Фюреру.

Повсюди по Києву робітникам було наказано встановлювати на крамниці німецькі вивіски й вішати портрети Гітлера у вітринах з підписом «Гітлер-визволитель». Не зважаючи на те, що в перші дні окупації не було ані світла, ані водопостачання (адже 37-ма армія генерал-майора Власова, відступаючи, все підривала за собою), педантичні німці одразу ж взялися перейменовувати вулиці. Гітлерівська адміністрація (Генералкомісаріат) розмістилася в будинку на вулиці Орджонікідзе, що відразу була перейменована німцями на Бісмаркштрассе [15] Сучасна назва – вулиця Банкова 11. Тепер тут Адміністрація Президента України. . Вмить в Києві з’явилося напрочуд багато тих штрассе… Айхгорнштрассе [16] Хрещатик. , Тодтштрассе [17] Сучасна вулиця Михайла Грушевського. , Лютерштрассе [18] Нині Лютеранська. , Банховштрассе [19] Тепер вулиця С. Петлюри. .

Населенням міста намагалася піклуватися недолуга на початку окупації так звана Київська міська управа – орган місцевого врядування, укомплектований «благонадійними прихильниками окупантів» – членами похідних груп ОУН. Та управа зайняла приміщення школи за адресою Ровноверштрассе [20] Бульвар Тараса Шевченка. 18.

Саме туди взимку сорок другого пішов на ватяних ногах голодний і замерзлий Максим. Грошей навіть на скоринку хліба в нього вже не було. Останні копійки він віддав гробарю, коли поховав маму. І то не за те, аби той вирив могилу, а за самий дозвіл від нього поховати самотужки маму на цвинтарі. Максим сам рив землю, остервеніло, замерзлими руками, і сам поклав її всохле, легке, мов пір’їнка тіло до могили. Труни також не було. А потім голод, котрий, здавалося, виїдає його нутрощі їдким відчуттям нудоти… Холод лютої зими позбавив будь-якої надії вкрасти хоч якоїсь городини в приватних будинках на Подолі й залишалось лише одне – піти до тієї управи.

І за десять років змарнілий, постарілий батько так само питає в Антіна під квітучими вишнями: «Ти вивчив математику?». Але тепер йдеться про іншу науку: вищу. І присмак від цього питання у вісімнадцятирічного хлопця трохи інший. Бо тепер Антін знає, що незабаром він буде єдиним годувальником у родині, бо в батька вже було два інсульти й прогноз невтішний… І що ота загадкова для нього, другокласника, математика, то не рожеві тонкі пелюстки в борщі, поки батько з неприхованою гордістю, награно строго, немов Дід Мороз в дитсадку, питається про домашнє завдання, а зовсім інше. Серйозна наука. Його майбутній хліб. Його і його родини: матері й трьох сестер, коли батька не стане…

А батька таки невдовзі не стало. Не стало вкрай раптово. Швидко. Скоро…

І Антін вчить ту кляту математику, яка вже давно перестала бути для нього загадково-таємничною і перетворилась на щоденну каторгу. Вчить остервеніло, педантично, як фанатик, як джихадист-підривник: ніби немає нічого важливішого за неї в його житті. Бо він вже знає, що життя – то не пелюсткопад. То заробляння грошей, щобпрогодувати безутішну матір-вдову і трьох, іще зовсім молоденьких, сестер. То – заробітки в Європі, бо там можна заробити більше, аніж працюючи на будівництві молодим інженером в рідному Івано-Франківську. Але задля того, щоб працювати спеціалістом «за бугром», треба закінчити виш і отримати корочку, а Антін не зможе… Бо поєднувати підробітки в Польщі й зубріння вищої математики невимовно складно. І йому це не вдасться.

В пальцях правиці кінчалася чергова вранішня цигарка. Антін увімкнув радіо. Аномальна спека, виявляється, добивала не лише жителів столиці «Расєйської імперії», а й рідного Прикарпаття. Принаймні, «западенське» «Фреш-ФМ», котре йому вдавалось тут «спіймати» вряди-годи, повідомляло про таку ж напасть у Стрию. А то всього-на-всього якихось нещасних сто кілометрів через Моршин, Долину і Калуш до його міста. Можна сказати – сусіднє місто. Особливо за масштабами Мачухи з її кільцем А, кільцем Б, ТТК і МКАДом [21] Відповідно Бульварне кільце, Садове кільце, Третє транспортне кільце і Московська кільцева автомобільна дорога .