Галина Горицька - Остарбайтер

Того ж вечора, коли він вперше побачив дівчину з очима «кольору Тіффані», Антін довго дивився на сусіднє вікно справа, де темний жіночий силует виднівся в глибині кімнати. Хтось сидів згорблений в кріслі чи то на дивані, й підпирав долонями голову. Він гадав: чи то та сама дівчинка, яку він бачив вранці в іншому вікні? Фігура здавалась якоюсь ущербною, неповноцінною. Ніби її силоміць посадили отак на диван і їй зовсім незручно, але змінити позу вона не спроможна.

В руці Антіна колихалось маленьке горнятко з чарівною рідиною, що світилася під світлом торшера, немов наповнене місячним сяйвом. Холодний напій відгонив етиловим спиртом значно більше, ніж мало б хороше мартіні. Однак, воно не було хорошим. Натомість воно було дешевим, купленим в сусідньому гастрономі Мачухи «городов русских». Рідина в горнятку світилась, немов Дінь-Дінь [4] Дінь-дінь – казкова фея. її підсвітила якимись чарами. Антіну захотілось повірити, що його Ліза повернеться. Що насправді за вікном не Щолківська [5] Кінцева станція Арбатсько-Покровської лінії Московського метро- політену, з якої численні маршрутки курсують в Підмосков’ї. Край Москви. , а його рідний Івано-Франківськ. Що весна надворі просякнута дитячим сміхом і солодким очікуванням Великодня й тепла. Що вже завтра, так, знічев’я…, він, малий, поїде на велосипеді до вод холодної Бистриці й відкриє купальний сезон під рожевий пелюсткопад. Дарма, що зарано…

Того вечора він зробив ще безліч ковтків тієї рідини й кілька разів наповнював горнятко місячно-бензиновим сяйвом, аби раптом усвідомити, що хоче, аби Лізи взагалі ніколи не траплялось в його житті!.. Бо вона несправжня і він її не кохає. Хіба що її вранішні млинці. Однак ніколи не буде здатен заради неї на вчинок. Ані тоді, ані тепер.

Так само він хоче, щоб цього міста, що оточувало його стіною свого єства і душило своїми табу, тисячолітньою історією распутінської нечисті та інкасаторського очікування, сибірськими таборами, сніжними глухими селами без електрики, що гордо називались селищами міського типу…. душило своїм відчуттям кращості, зверхності, очікуваності величі й трупним закостенінням, також не існувало. Щоб його просто ніколи не було на світі.

Антіну раптом закортіло парного молока. Але в його орендованій квартирі нічого не було, крім мартіні та смердючої води з-під крана. Він збирався хоча б підвестися з крісла, аби краще роздивитись загадкову фігуру дівчини з очима «кольору Тіффані», що майоріла в сусідньому вікні. Однак цей порив кудись зник, розвіяний Дінь-Дінь з горнятка. Сил підвестися з крісла у нього не вистачало.

Поступово, з часом… Антін дійшов висновку, що, хоча жіночий силует з лівого і правого вікон сусіднього будинку суттєво різниться, то одна й та сама особа. Але разом з тим і відмінна в правому і лівому вікнах. Відбувалась якась чортівня і це неабияк інтригувало його і водночас гнітило. А ще в сонячну днину, коли вона дивилася і в ліве, і в праве вікна по черзі, Антін майже фізично відчував той її погляд яскраво-синіх очей. Очей «кольору Тіффані». Пронизливих. Цнотливо-прекрасних очей…

І Антін все частіше і частіше спостерігав за своєю таємничою сусідкою. Йому хотілося звіситися за підвіконня і панібратські, дуже тихо прошепотіти їй на вушко «привіт». Він уже уявляв, як вони разом їздитимуть на річку купатися і як дні летітимуть одне за одним щасливою чередою, як ті рожеві пелюстки над водами Бистриці.

Однак, він також починав здогадуватися (чи то пак усвідомлювати), що загадкова незнайомка не прошепоче йому у відповідь «вітаю», хоча б тому, що не знає цього іноземного слова. І не полетять вони на велосипеді до річки, аби розфарбувати щастям і радістю свою низку днів… Бо вона – інша. Майже іншопланетна. Ота дівчина з вікна навпроти. Вона – росіянка. А це діагноз для Антіна і таких, як він. Бо росіянки, народжені в Москві, або ті, що живуть в Москві, як ось вона… Та ба! Навіть ті, котрі переїхали сюди з якоїсь Казані рік і три тижні тому… І навіть не до Москви, а до одного з міст-супутників – всі вони гордо іменують себе «масквічками» і зневажають таких, як він – «остарбайтерів». І круглолиці уродженки півночі імперії, і вузькоокі дочки східної її частини, чеченські мусульманки, що в перервах між намазами й хатніми обов’язками із сумом згадують своїх домашніх кіз, котрі так весело стрибали пагорбами рідної Ханкали [6] Чеченське місто поблизу Грозного. , всі вони гордо іменують себе «маасквічками», лузаючи на кухні насіння гучними п’яними вечорами в яких-небудь Хімках, Митищах, Люберцах, Чехові, Фрязині, Павлинові та інших атомних грибочків міст-супутників, що повилазили на радіусних теренах Підмосков’я.