Вікторія Андрусів - Фізіологія жіночої депресії

Була у моїй програмі і колишня синагога, і єврейське старе кладовище, і краєзнавчий музей, і художня виставка. Словом, мені хотілося показати своє місто таким, яким його бачу я, а не засмічені вулиці з несправною каналізацією, банкомати, що не видають грошей, готельних служок, які, сподіваючись на халявні кілька гривень, стверджують, що вкрадено два рушники, і ще безліч всіляких дрібниць, які людині краще б не бачити і не чути, куди б вона не приїхала…

Та де там… Провівши свого дорогого гостя, у відчаї жмакаючи свій нереалізований план, чула від приятельок маловтішне:

– Ну, а що ти хотіла, дівочко? Це ж не історик-краєзнавець до тебе приїхав. Та й не для того він їхав, щоб по руїнах лазити, а на тебе подивитися, на те, як ти живеш, як ми всі тут живемо…

А як я живу? Так, як усі: зі всіма своїми бідами і болячками і нікому (знову ж таки!) не скаржуся.

Нема кому у дворі траву покосити. Біда? Не біда!

Нема кому лугош відремонтувати. Біда? Не біда!

Бідна приятелька моя – колега-журналіст, яка мала необережність залишитись на професійній ниві, кінців з кінцями не може звести. Біда? Не біда!

Пенсіонерам газ і світло відмикають, бо не мають чим платити. Біда? Не біда!

Півкраїни по світу бродить, щоб копієчку заробити на сім’ю. Біда? Не біда!

Руки від того усього опускаються. Біда? Не біда!..

Зате є політик – радник президента (от пофортунило!). Не знаю, може воно так і заведено – зробити офіційний візит, подивитися, як сусіди живуть, зробити висновок, що самі живуть краще, отримати від цього задоволення, збільшити свою пиху і поїхати, впевнившись у своїй бездоганності ще раз…

… Може, він вже більше і не приїде. Ні, я напевне знаю, що він більше не приїде. Бо я цього не хочу. Бо він чужий у цій отарі, як порцелянове ягня, від якого і хосна ніякого, а позбутися шкода. Як екзотичний фрукт, що випадково потрапив на тацю серед пахучих яблук, але скуштувати його зась, бо не знаєш, з якого боку до нього підступитися. Як штучний імплантант, що зрісся з живим тілом і має виконувати певну функцію, але ти усвідомлюєш, що це – не твоє.

Я не хочу, щоб він повертався, бо він для мене – чужорідне тіло. Так само, як і для моєї землі. А все, що не приживається на моїй землі, не може прижитися і в мені. Ми з нею – одне ціле, єдина плоть. Але я дуже рада, що він побачив мене такою, як я є. І все інше таким, як воно є.

Хто його знає, може у ньому навіть прокинулось щось приспане отим непростим життям і, повернувшись додому, він замість того, щоб приступити до своїх невідкладних справ, кине все, збереться у далеку глухомань до старенької мами, яку не бачив упродовж довгого часу, а та тільки через грошові перекази пам’ятає, що у неї є син.

Хто його знає, може, йому враз захочеться піти до своєї школи, пройтись дитячими стежками, знайти свою першу вчительку (дай, Боже, аби була жива), погомоніти про життя-буття на пенсії, дізнатися, хто ким став по закінченні школи (Катерина крамницю відкрила, а Іван спився, Михайло – великий чоловік, як і ти…) Вона сплакне, звичайно, а потім довго ще згадуватиме і розповідатиме сусідам, які люди до неї завітали… А він тим часом бродитиме сінокосом, пригадуючи своє дитинство, нап’ється досхочу молока з-під корови, підсобить мамі по ґаздівству. І сенс його життя стане напрочуд простим і зрозумілим.

А може, зійшовши з того клятого потягу, приїде додому змучений, відпустить всю прислугу у безстрокову відпустку, вдягне (коли таке востаннє було?) домашні капці, ляже на дивані, підклавши лікоть під голову, і, дивлячись у стелю, думатиме: «Боже, чи я живу, а чи тільки існую?..»

Хто його знає?..

… Місяць минув з тієї нашої зустрічі, місяць спокою і мовчання. Я дуже здивувалася, коли пронизливий міжміський дзвінок прорізав тишу. Це він. Він нервує, коли я не чую телефон:

– Знаєш, я багато думав про тебе, про нас, про все… Виходь за мене заміж…

… А ви кажете – лугош не відремонтований…

… А ви кажете – трава не скошена.

Хтось розчахнув над нею парасольку. Вона повернулась і побачила обличчя, світле й усміхнене обличчя синьоокого юнака, який пожалів її, бо накрапає дощ, на вулиці волого і мерзотно, черевики цілком мокрі, а вона цього не помічає.

– Дякую! – всміхнулась Вона і забула сказати йому, що Він дуже люб’язний.

– Вам не слід гуляти в таку погоду без плаща або парасольки, – сказав Він, бо мусив щось сказати.

– Загалом я цього ніколи не роблю, так сталось, – відповіла Вона, бо мусила щось відповісти.