Вікторія Андрусів - Фізіологія жіночої депресії

Мене тішить, що я попри все не черствію. Навпаки, мої струни так оголені, що я відчуваю вдесятеро емоційніше всі найпобутовіші речі. Я готова довіку прасувати твої сорочки (доводити себе до оргазму від їхнього – твого – запаху), чистити твої мешти, прибирати за тобою попільнички, зачиняти хронічно незамкнені двері, заглядати тобі у рота, у нутрощі, у душу з невідступним бажанням щось там знайти, до чогось дістатися такого, що дало б мені можливість зрозуміти, чому я з тобою. Тому прошу тебе – говори зі мною, говори зі мною хоч деколи, нехай навіть ні про що, бо інакше твої рахунки витрат збагатяться скоро ще однією графою – оплата психіатричної клініки. Ти ж знаєш – я цілком самотня у цьому світі…

Я не маю нікого: ні приятелів, ні рідні, ні навіть коханця. Я не маю, власне кажучи, навіть тебе…

Нам усі кажуть, що ми – чудова пара. Це там, за кордоном, де мене мало знають. У них і не прийнято знати про людину більше – це поза правилами етикету. З одного боку, те, що вони кажуть – правда. Я – зовнішньо абсолютно успішна, приваблива, самодостатня жінка, якій за тридцять (вік – дуже умовна річ), у якої все виходить, – отже сильна, всього досягає власноруч (значить, самостійна), від якої завжди пахне чоловічою присутністю (дарма, що частенько ілюзорною) – значить, сексуальна, зуміла сама, без будь-чиєї допомоги, виховати сина – отже, психологічно стійка…

Тобто, за великим рахунком, прискіпуватися ні до чого.

А з іншого боку, він – людина самореалізована, самозадоволена, самозакохана, само-, само-, само… Одним словом, політик.

Хтось би здивувався: «Боже, де ти його взяла?» У нас вдома деякі стурбовані своїм майбутнім панночки готові часом навіть кинутись під колеса потрібної їм автівки, викликаючи бодай якусь цікавість до себе: нехай це буде хоч на той короткий час, поки авто довезе до лікарні (про такі випадки я знаю достовірно від своїх знайомих).

Але все було набагато простіше. Ми познайомились цілком випадково на одній з тих багатьох столичних модерних виставок, які я так люблю відвідувати. І він, змушений бути там у складі якоїсь чергової делегації, звернув увагу на мене лиш через те, що я цікавлюся експонатами якогось енного модерністського напрямку, на які він уваги взагалі не звертав (от закручений вийшов каламбурчик).

Другим кроком до ближчого нашого знайомства було його здивування від того, що володіємо однією доступною мовою, перебуваючи в закордонному, як для мене, так і для нього, просторі. Третє, що закріпило наше знайомство, – це моя відповідь на питання, що я тут роблю.

Я на хвильку замислилась, чи варто розповідати ледь знайомій людині про рутину моєї щоденної діяльності, і сказала невимушено і чистісіньку правду: «Пишу вірші…»

Ми спілкуємося вже два роки.

Два роки я ретельно прислухаюсь до слухавки (він нервує, коли я не чую дзвінка). Два роки я зустрічаю і проводжаю літаки (мені б влаштуватись стюардесою – було б легше). Два роки я мала б відчувати себе захищеною (йдеться про захищеність моральну – матеріальної ми не торкаємось, гордість не дозволяє). Деколи мені навіть здається, що це і є мій хрест, який я змушена буду нести до кінця свого життя. Не знаю, засмучує мене ця думка чи ні.

– Ви такі подібні! – кажуть нам люди… Ми подібні тільки в одному: кожен з нас вміє тримати себе в руках. Та я тільки роблю вигляд такої благополучної, щоб приховати свої оголені струни – «Обережно, вдарить струмом!», – а він такий насправді. Не знаю навіть, що могло би похитнути його думку про себе. Та й справді – що? Натура сильна, цілісна – він бачив уже все на своєму шляху: політичні зради, смерті… І при цьому спокійнісінько каже: «Я ще жодного разу в житті не плакав…»

– А коли я помру, заплачеш? Чи хоч згадаєш? Бо вже недовго чекати…

Мовчить…

… Навіщо я це роблю? Навіщо обманюю себе і цілий світ, прикидаючись, що все в мене добре?

Зовсім не тому, щоб кожну заздрісну натуру замлоїла «жаба» десь там, у лівому боці грудини, і почали перевертатися кишки від злості. Мені до заздрісних байдуже. Я давно звикла до прояву тотального «жабізму» серед певної категорії людей.

Очевидно тому, що не звикла канючити, а завжди посміхатися і відповідати: «Все чудово!» – навіть коли насправді вити хочеться. Бо згепана життєвими негараздами так, що живого місця не лишилося. (Та хто ж повірить? І не треба!) Єдине, що натягнутою ниткою щемить повсякчас, і тільки у церкві, незалежно від промовленого священиком у проповіді, формується у цілком обрисне у болючих нетрах душі бажання: «Боже, дай спокою. Не фізичного, а душевного, морального, щоб чогось зі мною не трапилось… Біди з собою не зроблю – занадто відповідальна перед сином, а от психіатрія за мною плаче…»