Вікторія Андрусів - Фізіологія жіночої депресії

Я не хочу про це думати, бо я ще не виросла. Це велика моя таємниця життя, мені соромно у цьому зізнатися. Коли я сплю, мені весь час сниться моє дитинство, вірніше, я перебуваю ще там. Коли батьки всоте нагадують про бабусю, яка померла від розсіяного склерозу, натякаючи, що це у нас генетичне, то мені стає смішно. Я бачу себе десятирічною та у старшому віці, відчуваю все до шокуючих дрібниць: запахи, кольори, дотики, кожне сказане і почуте слово так, наче це було лишень вчора. Вочевидь, у мені закладена якась інша хвороба, тільки не склероз – розумова недорозвиненість, наприклад, бо чим інакше може бути спричинене моє нав’язливе бажання повернутися у минуле. І коли я пробуджуюсь і бачу своє велике, вже доросле тіло, мені стає дуже ніяково – як то за одну ніч я встигла так вирости. І мені тоді ще більше хочеться ласки. Мені її так патологічно не вистачає, що це передається на довколишній світ: я люблю бавитися з чужими дітьми так, як зі своїми. Я хочу, щоб всі вони були моїми, і я б рівномірно розподіляла на них все своє тепло так, як у школі рівними шматочками крають торт на чиїсь іменини, щоб нікого не образити. Я звертаю увагу на кожного жебрака, а вони реагують на це неадекватно – їм не потрібна жодна увага – «кинь копійку і забирайся геть!». Мені хочеться допомогти кожній бабусі, і це також видається підозрілим – люди ж бо наперед налаштовані на байдужість. Чи не кожен день я везу свою стару сусідку до лікарні, бо в неї пухнуть ноги, а до маршрутки далеко, але вона за моєю спиною обмовляє мене з іншою сусідкою: от, мовляв, буржуї, і грошей їм на пальне не шкода.

До мого сина приходить бавитися піввулиці. На піввулиці я готую їсти і патроную їх до вечора, аж поки за тими «піввулиці» не приходять роздратовані істеричні матусі і замість подяки за те, що їхнє чадо нарешті хтось погодував гарячим борщем, репетують не своїми голосами, чому я не жену (!) дітей додому. А як же я їх пожену, коли вони не хочуть туди йти. Їм у нас затишно. Вони відчувають, що я – одна з них. Ми – одна компанія, одна душа. Тому і син мені не каже «мамо», а каже «кицю» або «потьку». Бо він і сам до кінця не може збагнути, коли ж це я встигла його народити і виховати. Якась помилка, адже я сама ще така малолітня.

Може, тому мені так ніяково перебувати серед твоїх дорослих друзів. Я зовсім не відповідаю їхнім стандартам, їх уяві про розкішну жінку. А їхні дружини – набундючені, напудрені – взагалі вважають мене пришелепкуватою тільки тому, що я не вмію обмовляти у даний момент відсутніх, не розуміюсь на каратах і автівках, а ті прикраси, які ти мені даруєш, лежать у запорошеному пуделку, а не вилискують на моєму тілі. Ті жінки хочуть, щоб я була така, як вони: читала гламурну «Наталі», а не Андерсена і Гашека, хапаючись від сміху за живіт, щоб я дискутувала з ними про героїв мильних опер, бо вони не знають, хто такий Тарковський чи Грінвей. І казяться від того, що я інша. От і виходить, що ніхто ніколи про мене доброго слова не сказав – і тим не так, і цим не сяк. А ти ніколи мене навіть не захищаєш – махнеш рукою, мовляв, така вже вона в мене є і нічого не вдієш. Ніякої респектабельності, ніякого гонору. Вона просто не усвідомлює, ким є і чи, власне, є…

А що мені усвідомлювати – маленька дитина у зрілому тілі, яка дотепер любить зранку вмикати мультики і якій протягом життя бракує однісінької речі – ласки. Мені деколи здається, що якби мене хтось щиро приголубив, я би віддала все, що маю. Отже, краще щоб цього ніхто не робив, бо це небезпечно для нашого добробуту.

Я тулюся до твого ще не вистиглого з ночі плеча, а ти спиш і не можеш навіть собі уявити, якими міріадами позитивно заряджених промінчиків моє тепло передається твоєму тілу. Ти навіть не усвідомлюєш мого впливу на тебе, і що весь твій успіх протягом життя – це мій успіх, бо я даю тобі такий потужний заряд енергетики, що ти сам дивуєшся деколи, звідки береться та сила і чому все так добре? Ти дивуєшся з першого дня, як ми познайомилися. Ти вже й забув, яким ти тоді був і яким став тепер за нашої спільності. Ти робиш вигляд, що це так має бути – просто таланить – а сам би залюбки носив мене у своїй кишені замість талісмана. І таланити буде, допоки ми разом, хоч усвідомлення цього зневажає твою чоловічу гідність, однак мене бережеш, отже, знаєш про це.

Я частенько хочу втекти. Втекти на той віртуальний острів, вирізати собі дерев’яного чоловічка і жити з ним у гармонії та злагоді. Ми б з ним ловили рибу, розпалювали вогнище, сиділи довгими зоряними ночами і говорили б, говорили б… І я була би безмежно щаслива, що у мене є уважний і чуйний співбесідник – те, чого так бракує мені все життя тут, серед людей…