Вікторія Андрусів - Фізіологія жіночої депресії

Я нормальна жінка у повному розумінні слова. Я реагую на чоловічу стать, а не на жінок, звірят чи незрілих хлопчиків, я вмію варити борщ і ніжитись у ванні, поряд з Гессе я можу читати дешеві збірнички вульгарних анекдотів, я радо проводжу час із сином і мрію, щоб їх у мене було найменше три, тобто я є звичайнісінька жінка без будь-яких сексуальних чи фізіологічних збочень. Це, звичайно, віддаляє мене від приналежності до творчої богеми, але не заважає мені писати (виходить, і тут я чужинка, і там – не своя). Тоді я починаю себе картати, порівнювати свою долю з життям звичайних людей, які пересуваються по всій земній кулі. Ставити собі запитання: а як же обездолені – каліки, інваліди, голодуючі третього світу, інші, які за своє життя не зазнали жодного разу депресивної агонії, бо те життя у них подібне до виживання, і їм ніколи порпатися у власних нутрощах та й не хочеться. Потім я починаю шкодувати всіх людей важкої фізичної праці. Уявляю їх після важкого робочого дня у полі чи за верстатами змученими, але щасливими. (Де тільки взявся такий образ? Мабуть, із старих фільмів соціалістичного періоду). Уявляю жінок, обвішаних клунками з довгими батонами, овочами та дешевою ковбасою, і як вони поспішають додому, варять вечерю, лягають побіч хропучого та смердючого пивом і тютюном чоловіка, і ніхто не може сперечатися, що вони – не щасливі від цього. Навпаки – вони навіть не здогадуються про психологічну апатію і з чим її їдять, і настрій їхній щезає тільки тоді, коли вчасно не видають зарплату чи без попередження переносять вихідний.

Потім я пригадую ще якісь наукові догмати, теорію пошуку першопричини для можливої ліквідації наслідків подібних станів і т. п. Починаю робити самоаналіз, адже ще вчора зі мною було все гаразд і я залишалась успішною, розумною, зібраною, енергійною, позитивно зарядженою, а сьогодні відчуваю себе, як пісковий годинник у медичному кабінеті, котрий різко (як завжди це роблять медсестри) перевернули з ніг на голову (хоча не зрозуміти, де ноги, а де голова) і там, де було повно, вмить стало спустошено…

Довго перебираю у пам’яті всі події останнього часу, аж дістаюся до якихось глибинних джерел, як от причини розриву з людьми, які мене протягом життя оточували, опікали, зужиткували (хто як), роблю жахливий висновок, що у всьому винна я сама, і тут – «Еврика!» – я за якусь долю миті доходжу найнесподіванішого висновку: мій настрій обумовлений тим, що останнім часом я прокидаюсь у ліжку сама! І смішно від того, що все так банально, і ні до чого якісь глибинні пошуки першопричин чи скрупульозні самоаналізи…

… Я приїжджаю на роботу, спілкуюся з людьми, дивлюся на їхні обличчя, мені байдуже, що вони про мене думають і чи здогадуються, що технологія виробництва нашої продукції цікавить мене найменше у світі. Я не помічаю навіть флірту німецьких партнерів, які навідалися проконтролювати те виробництво. Вони зі співчуттям роблять висновок, що я – «синя панчоха» (хоч загалом я маю зовні досить миролюбний і життєрадісний вигляд) і це мене дратує ще більше. Вони неглибокі люди, і не можуть бачити, що коїться у мене в середині, хоч досить одного прискіпливо уважного погляду, і у моїй особі вони б знайшли чуйного і вірного колегу (а може, друга).

Я намагаюсь якомога довше розтягнути свій робочий час, з жахом думаю про невичерпність решти дня і про те, що потрібно повертатись додому, а це для мене кара Божа, бо там божевільно жовті стіни, про які я так довго мріяла, і щойно втілила свою дизайнерську мрію у життя, як одразу вони почали мене дратувати, немов червона хустка бика на кориді.

Отже, я знаю, що додому не піду, бо мене там ніхто не чекає, а кожній людині потрібно, щоб хтось її десь чекав – кожному необхідно відчувати свою потрібність.

Їду з роботи і усвідомлюю, що за дорогою я зовсім не стежу, і настільки занурена у роздуми, що цілком усвідомлюю власну небезпеку для водіїв, які намагаються мене спочатку підігнати, вмикаючи свої клаксони, а потім перегнати, висунувши середнього пальця вільної від керування руки у навмисне для цього (!) приспущене вікно. Я маю право їхати як хочу, оскільки мінімальних обмежень на дорозі не існує, отже моє пересування крайньою правою смугою може тривати хоч до завтра, це нікого не мало б займати, тому я не звертаю на лихачів жодної уваги, і мене навіть не бентежить їхня нетактовність.

Паркую машину біля будинку (благо, у центрі міста) і, не заскочивши навіть за малою потребою (краще зайду до найближчої кав’ярні), іду на колонаду. Дивлюся на людей, які юрмами снують туди – сюди, бо відпустковий сезон ще не закінчився. Вони такі смішні, ці люди. Я не хизуюся, але не можу не бачити цього: якісь німці зелено-кавового кольору стоять і півгодини розглядають дерево, яке стоїть тут уже сто років (у нас вдома всі алеї обсаджені такими деревами). Вони фотографують його, і себе на його тлі, і взагалі всі все навкруги фотографують – світ схибнувся на фотографії. Скрізь навколо люди у якихось неприродних позах з фальшивими посмішками завмерло чекають того заповітного «клац» і тут же розслаблюються, бо увічнили своє тут перебування. Ось гурт італійців, як завжди дуже збуджених і крикливих, ледь встигає за своїм таким же скаженим гідом, який несе довжелезну палицю з барвистою стрічкою, щоб вони не загубилися. А ті зовсім не слухають розповіді про це старовинне місто, бо після їхнього Рима, Флоренції та Венеції їх не здивуєш уже нічим. Вони голосно розмовляють між собою, дивляться на строкату стрічку, сміються, випромінюють добро, бо їх з дитинства навчили посміхатися, навіть якщо на те нема жодної причини. Вони насичені своїм сонцем, морем і апельсинами, і їм нема жодної справи ні до кого, крім самих себе. Чого не скажеш про росіян, яким цікаво все і про всіх. Рожево-синьо-червоно-зелено-безсмако-будь-яке привертає їхню увагу, і вони помічають усіх і все, що їх оточує. На відміну від італійців, їм цікава ця культура, ці звичаї, ця мода. Тут нарешті вони можуть збагнути, як чудернацько і смішно виглядають у своїх коштовних шатах і конгломератних зачісках, бо тут цінності у людей абсолютно інші. Вони розуміють, що тут – Європа, і найважливіше для них – не осоромитись…