Вікторія Андрусів - Фізіологія жіночої депресії

А ще люблю, вийшовши на полонину, лягти, вухо прикласти до землі і чекати. Спочатку – тиша. А далі прислуховуєшся і чуєш якісь дивні переливи звуків, наче сама земля виводить в утробі своїй ніжну мелодію міріадами невидимих дзвіночків. Земля дихає… І передзвін той стає дедалі гучнішим, і незабаром плац перед тобою вкривається пухнастою хмаркою, а та музика, що лунала з самих надр, переростає у рівномірне калатання стоголосодзвінного хору. Йде отара…

… Як про це розповісти панові політику? Які слова знайти, щоб він наситився тими запахами і відчуттями своїм засміченим і засмученим всілякими західними штучками нутром? Відкинув свої дорогі черевики, зняв з обличчя солідний вираз – і гайда з нами на річку?

… Якось він вирішив подивитись на моє життя поза нашою спільною територією, тобто на моїй Батьківщині, яку я обожнюю попри всі її політичні перипетії і до якої час від часу навідуюсь. Який героїзм! Сісти у потяг – адже літаки звідти до нас не літають – і впродовж кількох тисяч кілометрів не пошкодувати (з його запевнень) про свою цікавість до життя далекої провінції малорозвинутої (?!) держави, в якій тільки те й відбувається, що політичні, економічні та інші катаклізми.

З часів студентства потяг для мене був другою домівкою. І найбільше (особливо, коли поверталася зі столиці в товаристві друзів, яким не доводилось бути в наших краях) мене тішило те, що ще не встигало світати, а колеса уже рівномірно відбивали такт у напрямку перевалу. І в цей час, приліпившись до запітнілого від роси вікна, кожен подорожній мав змогу спостерігати красу і велич наших гір. І мені було так пишно з цього, мовляв, от бачите, де я виросла! Це вам не ваші поля-ниви, де нема на чому ока спинити. Як добре, однак, коли людина пишається своєю вотчиною. І я ревно стежила за приятелями, щоб вони мимохіть чогось не пропустили, щоб помітили кожну дрібну деталь: чи то якийсь незвичайний вигин річки, чи тунель, чи черговий міст попід небом… Таке враження було, що все це я створила своїми руками. З того часу мені здавалося, що абсолютно всі потяги, які рухаються у нашому напрямку, мають заїжджати на перевал обов’язково вранці, як туристична екскурсія, яку проводить досвідчений гід, вибираючи саме той час доби, коли експонат виглядає у найвигіднішому для себе світлі.

Цього разу мені поталанило: потяг, у якому їхав мій гість, дійсно потрапив на перевал вранці. І я вже його очима бачила все, що відбувається за вікном комфортабельного СВ: охайні гірські хатки, розкидані спочатку дрібно, а потім щільніше у низинах, а деякі – на височині (кожен, як правило, дивується, як там люди виживають). Вранці, коли над горами клубочиться пара, здається, що хатки ширяють у повітрі, не маючи під собою ніякої підпори, а заплутані гірські річечки на вигляд мальовничі і безпечні, а насправді – студені і стрімкі. А в їх товаристві – високі віадуки і просторі пасовиська. Словом, кожен клаптик цієї землі, який я знаю напам’ять і з заплющеними очима можу розповісти і показати, де що знаходиться…

Спочатку очікуваним візитом була дуже схвильована. А як щось буде не так? Адже і хороми, може, в мене не такі, як треба, і їжа не кошерна (почалося!) і стільці не комфортні, і скатертина запрана, і стіл круглий, а не квадратний, і повітря не таке, і вітер в інший бік дмухає, і дерево у дворі тінь не в той бік кидає… Ха -ха!..

Дурна б я була щось міняти. Теж мені, ревізор. Нехай бачить все таким, як воно є насправді. На цей раз психіка мене не підвела, і я дерев не пересаджувала, напрямок вітру не змінювала, ремонтів у хаті не робила, і рух на вулиці не перекривала. Єдине, що я зробила – купила собі нову шовкову піжаму, хоча приємніше спати у бавовняній.

Зате склала досить розширений план, де ми маємо побувати і що б я хотіла показати людині, яка вперше у житті потрапила у моє рідне місто – місто, в якому кожна каменюка дихає щонайменше сторічною давністю, та, на відміну від Карфагену, пульсує життям живих людей живої культури.

Звичайно, першим у моєму плані був наш старий замок. З усією його історією: з дівчиною, яку батько замурував у стіні, з її привидом, який бродить там ночами впродовж багатьох років, і з усіма іншими легендами, які фортеця у собі береже…

Були в тому переліку і старе городище, яке знамените графське сімейство передавало від покоління до покоління і яке бачило стільки побоїщ і трагедій, що не раз викликало подив археологів при чудернацьких знахідках…

Була там і стара церква, яка тяжко-важко, але таки зберегла у собі ще старовинні фрески італійських майстрів з-понад 600 років тому. У храм колись під час служби Божої вдарив грім. І ще живуть очевидці, які говорять про це зі сльозами на очах – так, начебто це сталося учора, а ще як закопували у глину вражених громом вірян, аби врятувати, але декого не вдалося. Казали потім, що то була кара Божа за те, що так байдуже поставилися люди до збереження старовини.