Вікторія Андрусів - Фізіологія жіночої депресії

Не діждуться, щоб я скаржилась і хтось витанцьовував свій переможний танок на моїх змучених кістках і зрушеній психіці. Не діждуться. У мене все добре…

… Отже, всі кажуть: «Ви така гарна пара! Він такий спокійний і статечний! (Важко бути нестатечною людині атлетичного складу і під два метри зросту)…

На нього можна опертися… Це тобі не наші місцеві розмазні, у яких весь процес життєвого розвитку перехрещується з кількістю завойованих жінок, а благополуччя ототожнюється з товщиною гаманця. Як правило, вони знаходять собі дружину невибагливу (бажано, десь з глибинки), щоб менше знала і менше рота розтуляла. Ну, а він тоді – пан і Бог! Купить додому харчів та кілька суконь «коханій», не для того, щоб гарно виглядала, а щоб приятелькам дурного не плела, мовляв, скупердяй і такий-сякий… Дехто з тих жінок із часом вбивається у пір’я і починає самостійно «виходити у світ», тобто регулярно тинятися по косметичних салонах, обсмоктуючи останні міські плітки і вдаючи з себе салонних левиць з наліпленими нігтями, волоссям, віями, зубами, маскою, вищером… Їм, можна сказати, життя вдалося. А інші до кінця життя сидять у домашньому острозі, щодня перелякано чекаючи свого лицаря, який тим часом гарцює містом, посадивши у свою дорогу автівку милотуповиду шмаркачку, а то й кількох одразу. Отакий наш домашній менталітет…

Тому всі й кажуть: «Ти цінуй! Біля тебе он який мужчина. За таким, як за кам’яною стіною – врівноважений, без зайвих смикань, відразу видно – не місцевий…»

І воно дійсно так. Я не сперечаюсь і не заперечую. Та й життя мене вишколувало так, що я чітко знаю, де і що можна сказати, як поводитися, де всміхнутись, де промовчати. Я витримую дрес-код всюди і без всяких зусиль. Йому зі мною дуже зручно.

Хтось би сказав: «От дурненька, та про це треба тільки мріяти. Принаймні, будь-яка пересічна провінційна жінка і уві сні не наважиться собі такого зажадати». Та ні, любі мої, кожна з нас перш за все прагне світла в душі, відчуття внутрішньої свободи, тільки дехто боїться у цьому зізнатися. А ще – порозуміння, єдності, бо так деколи хочеться поплакати у рідне плече і поскаржитись, і порадіти разом, і втиснутись у його заплутаний світ надійним клубочком, який би випромінював мільйонноватне тепло і діяльну енергію, зігрівав би так, аби він несподівано дивувався: «Що це там так пече у грудях?…» І без всяких дрес-кодів, без подолання науки, яким ножем треба розпинати рибу, як тримати пристрій для розчавлювання мушель на фуршеті, на скільки міліметрів дозволяється занизити декольте, і ще мільйон речей, які потрібно знати, щоб не заплямувати його бездоганну репутацію. Хочеться бути собою, і до біса всі ті умовності і вишколовування. І якщо сильна жінка говорить вам, що вона чудово дає собі лад без тепла і ніжності, не вірте їй!

Та й навіщо мені ті мушлі та устриці? І навіщо мені ті декольте і високі підбори?

Я – людина з гір, і все, що є позаприродним для моєї вільної натури, тисне на мене таким тягарем, що я відчуваю себе вичавками, які залишаються з винограду після того, як ляже на нього важкий металевий п’ястук преса. Я навіть уявляю кров свою, яка дзюрчить червоними тягучими цівками крізь сухі дубові дошки винної бочки.

Мені природно ходити босою (мої діди, вочевидь, не панського роду), гасати полями за прозорими метеликами разом із сином, розлягтися серед п’янкого сінокосу горілиць до сонця і жмуритися-жмуритися, відчуваючи, як диводайним теплом напувається тіло, і ти несподівано бачиш себе вже повноцінною часточкою Всесвіту…

Що може бути смачнішим за яфиновий сік, який розтікається поміж пальців, коли ти назбираєш ягід повну жменю і злизуєш той сік чорним терпким язиком… І так ще раз і ще раз, бо їх там море, і ти можеш наїстися ними досхочу цілими пригорщами, не вкладаючи до рота по одній горошині вартістю один євро за кожну в якомусь суперресторані, який ганебно збагачується на тому, що так щиро і необмежено дала нам рідна земля…

Які там молюски з креветками, омари з кальмарами, мідії з медузами можуть порівнятися з окрайцем домашнього хліба, яким тебе обов’язково почастують у будь-якій гірській хаті, і ніхто не спитає хто ти, звідки і куди йдеш.

Просто так прийнято. Захочеш – сам повідаєш.

Нехай крім того хліба в хаті більше нічого нема, тому він і здається смачнішим за будь-яку вишукану страву. А ти впиваєшся теплом і вдячністю і вже не йдеш, а летиш далі: «Дякуємо Вам, бабцю, за хліб, за сіль. Бувайте здорові і сто літ Вам прожити!»