Вікторія Андрусів - Фізіологія жіночої депресії

– Послухайте, дипломований спеціалісте, а ви дочитали до кінця оголошення про те, що треба мати мінімальний стаж роботи п’ять років?

Хлопцеві ставало дедалі ніяковіше.

– Я дочитав уважно все до останньої крапки, але я не можу чекати п’ять років, щоб Ви мене взяли на роботу, бо я готовий вже всі свої здобуті знання зужити на практиці.

Раптом Надя пригадала, де вона його бачила. Дощ, парасолька, ті ясні очі… Несподівано розсміялася. Насправді Вона дуже потребувала молодого помічника, але вирішила протестувати його наполегливість.

– Добре, а як Ви дивитесь на те, дипломований фахівцю, щоб приступати до роботи завтра? А зараз, поки я ще не стала вашим безпосереднім шефом, майнути на… на… річку… Там і вирішимо, що з Вами робити далі.

Пропадіть ви пропадом всі замовники разом, бо якщо її схопить сонячний удар просто тут, на робочому місці, то винними будуть тільки вони.

– Ну що, згода?

Отетерілий від несподіваної пропозиції хлопець на мить зніяковів, але швидко взяв себе у руки:

– Мені б за плавками заскочити…

– Нема питань, дорогою заїдемо, – Надя поспішно затягнула жалюзі (поки не передумала), закрила Сартрові «Слова», відкриті вже кілька тижнів поспіль на одній і тій же сторінці, кинула у сумочку телефон, ввімкнула сигналізацію і рішуче зачинила двері. – Все, на сьогодні це пекло закінчилось. Стрибай до машини.

А далі, сидячи у розкішному прохолодному авто, дорогою до річки Надя розпитувала його про все: хто Він і звідки, хто його батьки, як Він уявляє собі своє майбутнє. Їй було цікаво за ним спостерігати – за таким ще юним, трохи необтесаним, але й далеко не примітивним, ще безхитрісним, але з добрим почуттям гумору.

А юнак розповідав, що вони залишились з мамою удвох, коли Він був ще зовсім маленьким. Батько знайшов собі іншу жінку, і бачились вони з ним дуже рідко, але тепла особливого від тих зустрічей не було. А з мамою ладили, хоч частенько бувало їм дуже скрутно. І як страшенно хотів вчитися, хоч розумів, що тягти самотужки навчання в інституті буде дуже непросто, адже допомоги матеріальної чекати нізвідки. Але нічого, якось воно йшло: вдень ходив на пари, ввечері навчав дітей освоювати комп’ютер. Пізніше, вже на старших курсах, справи покращились – нишком малював курсові тим, хто не справлявся самотужки. Не за даремно, звичайно.

– Якщо порахувати і оприлюднити кількість наукових праць, які я написав протягом навчання в інституті за інших, то я вже мав би звання професора чи академіка, – сміявся він.

«А цей – не промах, – думала Надя». Потім вони весело хлюпались у воді, змагалися, хто швидше перепливе річку, бовтали ногами, сидячи на високому камені. І якби хтось сторонній спостерігав за ними, то потішився б – гарна молода пара, як голуб’ята. Хто би міг припустити, що ці двоє людей лише кілька годин як познайомились і що Він – ще вчорашній студент, а Вона – тридцятитрьохрічна респектабельна жінка, в якої на плечах процвітаюча будівельна фірма і якій ніколи не вистачає часу для особистого життя, і яка взагалі не пам’ятає, коли востаннє собі дозволяла таку нерозважну вільність.

Та й сама Надя згодом, частенько ставила собі запитання: що з нею трапилось тоді, що спонукало її до того шаленого кроку? Чи сонце якоюсь мірою вплинуло на її мозок, що й без того потребував розрядки? Чи інші якісь причини, незбагненні нею самою, які прийнято називати «Божою волею», чи, не доведи Господи, божевіллям? Ніколи за всі роки блискучої кар’єри вона не дозволяла собі скористатись службовим становищем з особистою метою. Та про яке використання могла бути мова, коли вони почували себе, наче діти, – розгублені і радісні, і трохи збентежені, і наївно щасливі. І Надя піймала себе на думці, що дуже давно вже не помічала, як пахне трава і який смак має конюшина, і яку ніжну прохолоду дає ледь помітний вітерець після неймовірно спекотного дня, і як під вечір виспівують жаби, а вода на дотик – як молоко з-під корови… Вона так давно цього не помічала, що всі роки, здавалося, і не жила, а так, існувала десь поза вимірами часу. Вона лежала на спині, підклавши руку під голову, дивилася у небо, гризла травинку і думала: «Як чудово, однак, жити, просто жити. І не потрібні ніякі Пальми де Майорки, ані Кариби, ані Канарські острови. Щоб хтось так само, дивлячись у небо, лежав поруч, так само гриз травинку, так само відчував це блаженство від повноцінного відчуття світу…»

Вони обоє не могли дочекатися наступного дня. Вона – як завжди, підтягнута, стримана, зосереджена, але бісики в очах прозраджували її. І Він – щойно спечений молодий працівник перспективної фірми, права рука чарівного шефа. Кожен з них вдало грав свою роль, тільки Він занадто вже серйозно, щоб ненароком не видати їхньої таємниці, а Вона кожної хвилі готова була вибухнути невтримним сміхом, так потішала її серйозність нового працівника.