Вікторія Андрусів - Фізіологія жіночої депресії

Вона знову забула взяти парасольку…

Ганна сиділа у напівпорожній кав’ярні, навпроти – її найближча подруга, поряд бавився маленький син. Сторонній глядач ніколи б не здогадався, що тут щойно сталася життєва драма…

– Навіщо вона це сказала? Навіщо зізналася? Навіщо?!! І саме тепер, коли пройшло вже три роки? Адже могла зовсім нічого не говорити, адже ж зуміла з цим прожити стільки часу… – Ганна втретє намагалась підпалити цигарку, та їй це не вдавалося – тремтіли руки. Вона до кінця не могла повірити і усвідомити, що все щойно почуте – правда, а не вигадана історія, недотепний і грубий жарт найближчої приятельки. Вона почула про зраду, зраду власного чоловіка з нею, чи не найближчою людиною у світі, якій звіряла все-все – хвилювання, тривоги, радощі – протягом багатьох років.

Навіщо вона про це розповіла? Не було ні трагічної сцени у відповідь, ні ляпаса, ні гучної промови, мовляв: «Ах ти, сука, та як ти могла? Я ходила вагітна, а ти?!» Нічого цього не було, лишень загальне отупіння і слабкість у кінцівках, і нестерпний біль попід серцем…

Хотілось встати, як глухоніма, піти звідси і шубовснути у річку. Звичайно, вона цього не зробить – росте ж син. На кого б вона його залишила, а особливо тепер…

Перед очима пробігала вся їхня багаторічна дружба, починаючи зі школи і крізь всі життєві перипетії. Вчилися в одному класі. Виростали в різних умовах. Ганна – в теплій інтелігентній родині, у відносному достатку і спокої. Василина ж (у школі її звали Васька) – у багатодітній сім’ї, де крім своїх п’яти дітей ще було двоє прийомних (від якихось родичів з села). Батько – колишній військовий на пенсії, мама – інвалід, яка у свій час, ледве подолавши чотири шкільні класи, вимушено запряглася у важке ярмо здобування копійчини, час від часу вагітніла і тим самим збільшувала кількість голодних ротів у родині та сивого волосся на голові. Ганні дуже шкода було Василинину маму, особливо коли спостерігала, як та перебирає обрубками пальців (виробнича травма) в’язальні спиці чи гачок (дітей бо треба у щось вбирати), чи просила засилити нитку у голку, щоб знову залатати подерті шкарпетки. Незважаючи на свою «темність», вона була дуже доброю, весь час молилась і часто плакала. Васька чомусь соромилась своєї мами і просила, щоб та не приходила на батьківські збори до школи. На 8 Березня Ганна завжди приносила їй квіти, і вона знову плакала, тільки вже від радості.

Ганна відчувала свій обов’язок додати Васьці домашнього тепла. Саме тому кожного разу, виходячи зі школи, мимохідь, начебто, пропонувала: «Чого тобі додому йти? Все одно нам пізніше разом у художку (обоє малювали). У мене перекусимо і підемо…» Бо тоді напевне знала, що Васька не залишиться голодною. І це вже настільки стало звичкою, що звечора Ганнина мама, готуючи на завтра щось смачненьке, попереджала: «У холодильнику на верхній полиці – обід, розігрієш. Там на тебе і на Ваську». І Ганна була вдячна мамі, що та розуміла її з півслова.

Дівчата здружилися так, що не могли одна без одної жити. У кожної були на те свої причини. Ганна не відчувала близькості зі своєю сестрою, може, завдяки віковій різниці, а може тому, що були дуже різними. А у Василини дім був завжди, як вулик, у якому ніхто ні на кого уваги не звертав, а їй там бувало дуже самотньо.

Так чи інакше, дівчата, розлучаючись, не могли дочекатися ранку, щоб знову зустрітися. Сиділи за однією партою, разом йшли до школи, разом слухали Тото Котуньо, таємно від батьків читали Гі Де Мопассана, разом вчили уроки, разом відвідували «художку», разом мчалися увечері на корти… Дорогою частенько мріяли, як виростуть, побудують поряд будинки і ходитимуть кожного дня одна до одної в гості, а їхні діти пересватаються, і вони стануть ріднею… Це була та реальна фантазія, що могла їх поєднати назавжди.

Та життя склалося інакше. Закінчивши школу, Ганна поїхала у велике місто, а Васька (крім подруги вже ніхто її так не називав – виросла ж бо) залишилася у домашньому вулику. І єдине, що вона вигадала, аби якнайшвидше звідтіля втекти – це вийти заміж.

Вони писали одна одній листи – кожна про своє. Ганна повідомляла про столичне життя, про навчання – важке, але цікаве, про нових приятельок – сусідок по гуртожитку, про великі кінотеатри і нові фільми, про хлопців, які за нею увивалися, про те, як несподівано відкрила для себе Булгакова і Зюскінда, про КВНівські змагання з командою «Петербург», під час яких серед суперників випадково зустріла земляка…А Василина писала, що народила дівчинку, що нарешті винайняли квартиру, про чоловіка – тирана, про те, що наразі нічого не читає, бо немає часу, про те, як важко з маленькою дитиною на руках вчитися на вечірньому, коли приходиш на пари перед годуванням, а в тебе сукенка мокра від молока, і забуваєш, чого туди прийшла…