Вікторія Андрусів - Фізіологія жіночої депресії

А ввечері вони ставали самі собою: Вона просто Надею, яка щодня заїжджала у найближчий провулок (щоб ніхто в офісі не помітив) і забирала його у машину. А Він – звичайнісіньким юнаком, милим її хлопчиком, який закохався у неї по самі вуха, не зводив з неї очей, йшов слідом, наче пес, за нею додому, напускав у ванну гарячої води, готував вечерю, розтирав її змучені високими підборами ноги, купав, цілував, кохав, умащував пахучими оливами тіло, голубив, пестив, бажав доброї ночі і неодмінно йшов геть. І довго ще після нього залишався стійкий і тягучий аромат… Так пахло кохання.

У вихідні вони вигадували якусь програму – обов’язково з родзинкою – і це їм вдавалося. Інколи їхали у приміський парк, де містився клуб картингу, і годинами ганяли наввипередки на спортивних неслухняних машинах. Іноді відвідували кінну школу неподалік міста, де облюбували двох скакунів, завжди прихоплювали їм з дому ласощі і, теревенячи, чинно каталися околицями. Наді дуже личило жокейське вбрання – високий рівний стан і чорне волосся, що розвіювалось під час галопу, робило її подібною до амазонки. А Він захоплено спостерігав за нею скрізь: і на роботі, коли Вона безкомпромісно і по-діловому вирішувала службові питання, і, коли, перевтілюючись у будь-який інший образ, не переставала бути його коханою Надею. Вони разом дочитували Сартра, слухали Стінга і Він жодного разу її не спитав, чому Вона, вродлива і успішна, досі залишилась самотньою. А вона ніколи не розпитувала про його попередні з жінками стосунки. Та й навіщо – їм було так добре, що минуле вже не мало жодного значення у їхньому сьогодні. Та Наді й не хотілося засмучувати таке ще чисте, незаплямоване людськими трагедіями створіння спогадами про своє нещасливе кохання, про безсонні ночі, які Вона, як і безнадійно розбите серце, здавалося, залишила у далекому минулому. Адже цей хлопчик, сам того не підозрюючи, дав їй друге дихання – пробудив у неї бажання повноцінно жити. До їхньої зустрічі Надя абсолютно чітко бачила перед собою майбутнє – стрімка кар’єра, цілковита присвята себе роботі, адже місця будь-яким почуттям до чоловіків, здавалось, у серці вже нема і бути не може. Колись, ставши вже міцно на ноги, адаптує дитинку, а може й двох: хлопчика і дівчинку – і це буде вершина її самореалізації. А старість присвятить онукам, підримуючи їх духовно і матеріально.

Що може бути благороднішим і досконалішим за таке життєве самовираження? Колись, багато років тому, пізнавши, що таке перше кохання, Вона, розчарована, обманута і душевно виснажена, сиділа вдома на кухні і з жахом слухала цинічні материні повчання, які та почерпнула із власного досвіду і, ставши цілковитим сухарем, намагалася приживити їх доньці:

– Чоловікам ніколи не вір – це має бути твоє єдине і незмінне кредо на ціле життя. Всі вони падлюки, і чекати від них щирості – це означає приректи себе на довічну муку. Все, що показують у фільмах, – цілковита брехня, абсолютно несумісна з реальністю, створена, знову ж, чоловіками, аби запудрити мильними операми мізки таким дурним і недосвідченим дівчиськам, як ти…

А Надя в ту хвилину ладна була стіни гризти, кричати на весь світ, піти добровольцем у Косово, постригтися у черниці – все, що завгодно, тільки б не чути цього, тільки б не змиритися з такою вишуканою безжалісною зрадою. Вона не вміла прощати. І тому майбутнє її визначилось раз і назавжди. Скільки б разів після того хто-небудь не залицявся, далі легкого флірту справа не доходила – та зневіра до чоловічої статі залишалася у ній надовго.

– А ти знаєш, що ми з тобою вже зустрічалися колись давно? – не втрималася Вона якось, зізнаючись таки юнакові.

– У минулому житті? – сміявся Він.

– Пам’ятаєш – осінь, дощ, безлюдна вулиця, самотня постать шлапає просто по калюжах і без парасольки…

– Так це була ти?! Отже, доля хотіла нас звести ще раніше?! – і Він цілував її, цілував до нестями…

А деколи вони насміхалися над різницею у віці.

– Уявляєш, – казала Вона, – коли ми ходили до школи, я реально могла бути твоєю піонервожатою. Або ще гірше, несла тебе на першому дзвінку, як десятикласники зазвичай носять першачків, і ти, відчайдушно калатаючи у той дзвоник, віддавлював мені пухнастими сідничками плече? Ха-ха…

– Нічого, я віддячу тобі за це, – сміявся Він. – Зате я носитиму тебе тепер на руках ціле життя.

І вони були обоє щасливі…

… Надя прийшла до кав’ярні на побачення (свої зустрічі вони намагалися робити якомога романтичнішими), коли пролунав телефонний дзвінок. Номер був незнайомий.