Христина Лукащук - Жити сьогодні

Я не знала радості мовчання. Не знала радості притулених до скроні вуст. І мирного, мов у дитини, сопіння на плечі.

Тіло моє не знало ніжності до зустрічі з тобою. Невинної і пристрасної водночас. Я не знала радості сліз і п’янкої втоми від кохання. Я не знала, що мене… можна любити. Палко, віддано і щиро. Що можна пестити й голубити мої долоні. Що заціловувати можна стопи моїх ніг. Що можна насолоджуватися запахом мого лона. Що…

– Коханий, я маю дещо тобі сказати, – вона обережно, аби жодного дротика не зачепити, підняла його руку…

Мало не скрикнула лікарка.

Мало не зістрибнув з підвіконня ангел.

…але не підняла її високо, а притулила собі до живота.

– У нас буде дитина – ось що я хотіла тобі сказати по телефону того дня, коли ти… – і вона затнулась.

Сльози заважали їй говорити. Вона схлипувала дедалі голосніше. Складалося враження, що зараз розридається. Та вона, кілька разів глибоко вдихнувши, продовжувала:

– Але ж і ти мав мені щось сказати… Я знаю. Ти казав, що приїдеш і скажеш. Я хочу знати. Неодмінно… Не мовчи. Прошу тебе, не мовчи…

– Я кохаю тебе. Ти – найкраще, що було в моєму житті. Я хотів попросити, щоб ти вийшла за мене заміж. Ти ж згодна, скажи? – на безкровних устах – утомлений усміх.

Ніхто, крім меншого ангела, який буквально прикипів поглядом до шибки, спершу нічого не збагнув. Він єдиний, хто так добре знав свого друга, аби здогадатися, що той пожертвує всім заради… заради кохання.

– Я добре вчинив? – ледь чутно прошепотів чоловік, який ось уже кілька хвилин як опритомнів. Цього питання ніхто не почув, окрім маленької дівчинки з русявим волоссячком, заплетеним у дві тугі кіски, і з велетенськими, вологими від дощу, проникливими очима. На кінчику кожної кіски були геть змоклі блакитні паперові квітки, що дуже пасували до її жовтого, мов яєчний жовток, дощовика і таких само жовтих, тільки в дрібну синю цяточку, гумачків.

– Так, але це все-таки марно.

– Чому?

– Ти спізнився.

Дівча вказувало поглядом на годинник, стрілки на якому вже зайшли далеко за дванадцяту ночі.

– Та я все одно пишаюся тобою.

– Спасибі, я теж встиг тебе полюбити…

Це були останні слова ангела, який знайшов свій притулок у тлінному тілі цього, начебто такого ж, як усі, чоловіка.