Делия Стейнберг Гусман: Сьогодні я бачила…

Щоправда, нині не всі розуміють автентичний зміст таких простих слів. Коли реальне значення якогось слова втрачається, кожному вільно тлумачити його на свій лад. Коли велич на підозрі, а вищість видається «несправедливою», не варто зважати на кривотлумачення людей, які звикли до притаманної нашій добі пересічності і не помічають блискавичного осіяння.

Втім, коли мова заходить про професора Делію Стейнберг Гусман, ми не можемо не сказати про істинну велич, справжню автентичність та витончену шляхетність.

Треба мати надзвичайну ясність розмислу професора Гусман, щоб прозирнути прості видимості так, як це зробила вона соковитою і напрочуд простою мовою у численних розділах цієї книги. Але ця простота жодною мірою не позначається на глибокодумності викладеного.

«Слова чогось вартують не своїм змістом, а тим, що вони вивільнюють», – сказав якось професор Хорхе А. Ліврага. Саме це і довела його вірна учениця Делія Стейнберг Гусман. Вчитуючись у цю книгу, щораз більше проймаєшся неймовірною свободою духу, завдяки якій людина стає людиною, інакше їй загрожує безталання, що ми, власне, сьогодні й бачимо. Перед нами справді незвичайна книга, певне тому, що такою є і сама її авторка… Але хай би як ми розсипалися словами (а кожен, хто знає Делію, добре це розуміє), слів буде замало…

Кому не випадало дивуватися з того, що іноді кінцевий результат довільного складання доданків обертається чимось більшим? Кому не випадало дивуватися з того, що певний витвір несподівано немов вивершується над самим собою, долаючи обумовленості, в яких він народився, і перетворюється дивовижним чином на щось вагоміше, ніж того можна було сподіватись?

Якщо справді, – як про те мовиться в багатьох легендах і тисячолітніх народних переказах, – кожна людина має в дитинстві ангела-охоронника, який опікується її цілісністю, і якщо так само деякі твори теж мають «щось», що, вивищуючись над ними в тонких планах, опікується їх вивершенням, то яке ж бо велике натхнення потрібне було для написання цієї книги! Давнє арабське прислів’я стверджує, що «незрячому розуму очі ні до чого». Отож, найбільше в цій книзі вражає те, як легко і невимушено вона відкриває перед нами дивовижний і прекрасний Всесвіт, якого самі ми чомусь недобачаємо.

Ця книга, започаткована 1975 року як окремі дописи до постійної рубрики журналу «Nueva Acropolis», вартувала семи років ревної праці. Проте, читаючи її, навряд чи це хтось помітить. Семирічний доробок аж ніяк не видається довільним зібранням розрізнених чи штучно поєднаних фрагментів задля вдоволення цікавості незліченних щирих шанувальників професора Гусман, яких що не день більшає. Це, радше, цілісний твір, який, не бувши попервах задуманим у такому вигляді, засвідчує, що дисциплінований розум може цілеспрямовано й неухильно зберігати вірність власному розмислу.

«Сьогодні я бачила…» – книжка особлива. Написана прозою, вона не поступається будь-якому відомому поетичному творові, оскільки її слова напрочуд невимушено заторкують найпотаємніше в кожній людині. Ця книга, написана у жанрі роздумів про наболілі питання сьогодення, виходить за межі часу і простору, в яких ми живемо, бо жоден її фрагмент не можна назвати відголосом скороминущих уподобань, що так само легко зникають, як і виникають.

Отже, перед нами одна з тих незвичайних книг, обкладинка якої мало, а то й нічого нам не говорить, але під нею пульсує цілий світ, геть відмінний від нашого – охмареного песимізмом та безликістю; цілий світ, що, діючи як живодайний бальзам, стає одою життю у кожній з його незліченних форм.

Що ж це за книга? Маяк у безпросвітньому мороку ночі? Осягнення давно омріяної мети? Чи неочікуване диво в той час, коли світом шириться виснага, скептицизм та невірство? Власне, усе разом, і значно більше. Хоча треба прочитати її, щоб зрозуміти, що ми хочемо сказати. З нами можна не погодитись; можна дослухатись або засумніватися. Відтінки сприйняття такі ж розмаїті, як розмаїта сама людська природа. Але ми анітрохи не сумніваємося в тому, що, дочитавши її до кінця, ніхто не залишиться байдужим. А час скаже своє останнє слово…

Мануель Кренес

Назва цієї книги, любий читаче, неповна… Роблю це зумисне, аби щоразу виповнювати цю назву новими образами повсякденності. Ми так багато всього бачимо, але не менше й недобачаємо, бо не звертаємо уваги… Йдеться про неістотне, яке, втім, стає значущим, коли його взяти до серця. Саме про це я збираюсь повести тут мову. Про те, про що говорять мало і стиха, позаяк ми живемо в часи зовнішнього звуку і внутрішньої тиші…