Делия Стейнберг Гусман - Сьогодні я бачила…

Цей честолюбець мріє побачити своє ім’я на перших сторінках історії, та його амбітність належно поцінують хіба що на сторінках газет і модних журналів. Річ у тім, що історія для нього – це така собі незмінна пряма, а головні ролі в ній завжди належать соціально-економічним чинникам. Проте, історія ніколи такою не була і не буде…

Цей честолюбець, слід віддати йому належне, ревно працює, але його праця потішить хіба що власне самолюбство, діставши схвалення інших людей. Він навіть не має часу, щоб порадіти зі своїх статків, бо їхнє згромадження зробило його рабом. Його праця має визначену мету, яка, втім, полягає не в самій праці чи в її подальшому вдосконаленні. Мета інша – плоди праці. І байдуже, чим вони вимірюються: золотом чи хвалебними й брехливими словами.

Але ви, певне, гадаєте, що цей честолюбець не вартий доброго слова? Гадаєте, що він такий, бо добре прорахував своє життя та його наслідки? Навпаки. Якби це було так, то він одразу б усвідомив, що марнує своє життя на такі зрадливі й нетривкі речі, як матеріальні статки, схвалення людей, слава та високе становище в суспільстві.

В честолюбці дрімають зернята найвищих людських прагнень, і він, не в змозі стати на істинний шлях, обирає легші, уторовані шляхи, принаймні на часі. Кожна людина плекає мрії, в яких її власна цінність і власні чесноти зростають що не день, і має на те право. Але щоб здійснити ці мрії, справжнє поступування, треба докласти багато сил, а здобутки, можливо, будуть не такими гучними, як звичайні земні успіхи. В кожній людині живе інстинкт слави, честі; кожна людина потребує якогось дороговказу, який би схвалював чи картав, вказуючи на успіхи і помилки, але за браком дороговказу людина робить вибір на користь думки широкого загалу. Кожна людина може трудитись і давати щось іншим, що, у найвищому сенсі, робить її маленьким чудотворцем, маленьким будівничим життів, який діє не заради платні та посади. Попри поневолювальну машину повсякденності, в кожній людині живе творче начало. Але, неспроможна його реалізувати, вона воліє вважати це безглуздям.

Зрештою, кожна людина жадає безсмертя. Ніхто не хоче і не визнає смерть як цілковите зникнення, адже духове єство не підвладне часові і простору. Але, оскільки новочасна міфологія переконала її в протилежному, людина прагне безсмертя через матерію, вірячи в те, що вона є єдиною формою вираження… Високими спорудами, потужними автами, розумними машинами, величезними архівами вона волає до безконечності, жадаючи вічного життя, прагнучи закарбувати себе в спогадах і перенестися в майбутнє.

Тож не варто позбавляти людину її амбітності. Амбітність, як і всяка суб’єктивна властивість, не є ані доброю, ані поганою. Усе залежить від того, як нею скористатися.

Вкажімо людині, до чого вона має докласти свою амбіцію, в чому полягають тривкі вартості і глибинний філософський шлях, на якому жодне прагнення не матиме перепон, якщо душа вимагає свого права на безсмертя.

Для тих, хто хоче знати, для тих, хто полюбляє відкривати таємниці природи, для тих, хто прагне пізнати самого себе, для тих, хто шукає гармонійного вираження в мистецтві, для тих, хто прагне осягнути Таїну, Новий Акрополь пропонує школу для цілеспрямованих.

Сьогодні я бачила людину, одурманену наркотиками.

Людину край дороги невизначеного віку і навіть статі – скоцюрблену і оспалу… Вона не приймала допомоги від інших і не збиралася виходити з цього стану: вона хотіла бути такою, і тільки такою.

Звісно, мене обсіли думки. На гадку спадає усе колись сказане з цього приводу, аргументи для витлумачення таких украй прикрих ситуацій. Що пороблено цій людині, цьому юнакові, якого я сьогодні бачила? Можливо, річ в алкоголі або в іншому наркотичному засобі, яких сьогодні не бракує у вільному обігу і щодо яких не личить виказувати якусь погорду, інакше можна набути репутації «ретрограда». Утім байдуже, що саме затьмарило свідомість цього молодика – алкоголь чи добірний наркотик. Ясна річ, він стратив тяму і дуже ризикує до часу занапастити своє життя, якщо й далі простуватиме шляхом, який, власне, сам і обрав.

Так, я знаю, що молодь вживає наркотики, щоб «утекти», уникнути суспільства, яке її зневажає, не розуміє і не дає їй розправити крила… Аргумент, безперечно, не новий, але не позбавлений сенсу.

Звісно, наркотики допомагають втекти від того, що викликає відразу. Певне, старші і батьки, що мусили б зорієнтувати цю молодь, не мають часу на уважливість та чуйність, позаяк самі намагаються в усьому наслідувати молодь, яку, власне, не розуміють. Тим часом як старші не журяться домашнім вогнищем, зодягаються і танцюють у молодіжному стилі, шукають пригод, аби бути «сучасними», забуваючи про батьківський обов’язок, їхні діти кидаються в обійми наркотиків і здаються на ласку лихих порадників, яких і шукати не треба.