Делия Стейнберг Гусман - Сьогодні я бачила…

Та чи варто все суспільство винуватити в такому стані речей? Можливо, певна частка відповідальності і лежить на суспільстві, яке сьогодні воліє не виказувати свого занепокоєння, але не вся. Неймовірно, щоб усе суспільство свідомо погодилося втратити свою молодь, своє майбутнє…

Є інші винуватці, і саме їх треба шукати. Винні ті, що зробили все можливе й неможливе для розвінчання усього вартного для людської душі, ті, що «вбили Бога», ті, що спаплюжили пам’ять героїв, ті, що забруднили власною ницістю великі подвиги історії, ті, що, прибравши личину «навчителів молоді», вивищили ґанджі над чеснотами…

Винні ті, що, мов ті «печерники Платона», ховаються від світу, тим часом як їхні прислужники розповсюджують наркотики, привчаючи до них молодь. Це збагачує жменьку людей, а більшість – занапащає.

Винні ті, що, спаплюживши все – кохання, дружбу, родину, честь, почуття обов’язку, спромоглися заповнити цю порожнечу хіба що втечею в ілюзорні світи, які існують доти, доки є гроші в кишені наркомана.

Винні ті, що, почуваючись нікчемами і невдахами, зі шкури пнуться, щоб звести інших до свого стану, щоб не було відмінностей, щоб панувала рівність, щоб ніхто не вивищився своїми чеснотами.

Наскільки легше руйнувати, ніж будувати! І, нарешті, винні самі молоді люди, що підпадають під вплив наркотиків. Хай вони й менш винні, але вина з них не знімається. Їхня вина у відсутності мужності. Для того, щоб уживати наркотики і бунтувати проти суспільства, мужність не потрібна. Натомість, вона потрібна для того, щоб відмовитися від наркотиків і трудитися в суспільстві, яке варто удосконалювати.

Нікого не можна змусити робити чи думати те, чого він не хоче. Кожен має вроджену силу волі. Можна піддатися на підмову ошуканцям, а можна дослухатись до голосу власного сумління, яке, через свою природну схильність до справедливості, вкаже різницю між добрим і недобрим. Дарма що батьки не виправдовують сподівань, дарма що немає щирих друзів, дарма що життя не таке, як мріялося! Ми не одні! З глибин історії тисячі мислителів, філософів, доброзвичайних людей промовляють до нас і напучують на добру путь. Не втікати треба, а трудитися задля загального добра!

Історія, попри всі спроби її знищити, плине своїм плином. З неї ми бачимо, що набутки тих, хто обрав шлях зусилля та волі, значно тривкіші, ніж мильні бульбашки тих, хто руйнує, а не будує.

Обирати тобі, обирати і стуманілому юнакові, якого я бачила край дороги… Нас чекає новий i кращiй світ.

Сьогодні я бачила наркомана… Історія життя цього бідолахи була немов на долоні. Я побачила в теперішньому нещасливці вчорашнього допитливого юнака без певних поглядів, але з неймовірною жагою «жити». Я побачила його в товаристві приятелів, котрі намагалися «зробити з нього людину», прилучаючи до нових досвідчень. Я бачила, як його звабила можливість позбутися щоденних проблем, не журитися більше такими дурницями, як навчання і праця, а натомість шукати «мерехтливої візії неймовірних барв і звуків…» Я бачила, як він боявся, перш ніж ризикнути і піддатися на підмову своїх приятелів, але бачила і те, як він таки поступився, аби ніхто не міг сказати, що він боягуз. Отак усе й почалося.

Коли він призвичаївся тікати від себе самого за допомогою наркотиків, то дивився на світ вже іншими очима. З’явилася зневага до всіх людей довкола (вони, звісно, не вживали наркотиків) і, зрештою, до суспільства, в якому він живе. Хіба можна шанувати суспільні системи та репресивну мораль буржуазних родин? Що вони тямлять у «диві вільного духу»? Настало збайдужіння до книжок, нових знань, до праці та обов’язків. А відтак він почав нарікати, що все в цім світі тільки «буржуазні пастки» задля визиску, і брати на глузи будь-яку віру та людську чуйність.

І, врешті-решт, він опинився у великому рабстві… Бідолашний хлопчина, що мріяв про абсолютну свободу, про дух, що уникає пут матерії, про пізнання нових незнаних світів у царині уяви, набув залежності від конкретної і доконечної для осягнення всіх тих свобод хімічної речовини. Йому лишився якийсь крок до фізичної, психологічної та моральної проституції, адже він хотів бути вільним за всяку ціну. Тим часом він живе у власноруч побудованій в’язниці, залежний від добровільно набутої потреби, від нижчого й темного світу, де сходяться всі ниці пристрасті.

Юнак нагадував мені ганчір’яну ляльку… Він переходив вулицю, не звертаючи уваги на автомобілі та розпачливі сигнали водіїв. Руки йому теліпалися, а очі нічого не бачили. На устах блукав сумний чи то дурнуватий осміх. Певне, міркував, – якщо він ще здатен міркувати, – як то ще трохи уярмитися для того, щоб «визволитися».