Вона з не властивим для себе терпінням чекала, коли приїде жінка, чий голос годину тому чула у слухавці. Вирішили, що зустрінуться в лікарні, в її кабінеті. Лікарка хотіла спершу поговорити з жінкою, яка вже кілька днів безнадійно чекала на телефонний дзвінок. Професійна інтуїція підказувала – вона потребує допомоги. Принаймні, коли про все довідається, то напевно потребуватиме.
По жінку поїхав сам слідчий службовим авто. З зосередженого виразу лікарчиного обличчя зрозумів – справа серйозна. Тож за годину вони вже під’їжджали до лікарні.
Заходило сонце. Навколо все наче вкрите золотом. Фіолетові тіні вибагливими плямами ковзали попід паркани. Людей на вулицях майже не було. Все якесь гіперболізовано спокійне. І ледве вловна, п’янка тривога на вустах у незнайомки.
– Він живий, правда, він живий? – весь час повторювала вона.
Хоч як намагався пояснити, що чоловік лежить у реанімаційному відділенні і що вже більше тижня не приходить до тями, вона, здавалось, не чула. В нього була тиха надія, що лікарка з цим впорається, що бодай її незнайомка таки почує. Зрідка він обережно озирався на заднє сидіння і крадькома за нею спостерігав. Жінка, здавалося, нічого не бачить, та коли він укотре обернувся, то помітив, як інстинктивно її довгі і худі пальці стиснулися в кулаки, зминаючи носову хустинку, що від надмірного бгання скидалася на ганчірку, а губи незнайомка стиснула так, немов дала обітницю мовчання.
Він пригадав свою ранкову нехіть говорити, поки не побачить коханої, тому більше не робив жодної спроби озирнутися назад. Жінка це побачила, чи радше відчула, і наче трохи розпружилася. Зціплені вуста трохи порожевіли, а пальці, мов викинута на берег риба, обм’якли на колінах. Віддих став спокійніший, повіки, здригаючись, опустилися. Здавалось, вона заснула. Насправді ж вона відновлювала сили, бо мала передчуття серйозного випробування.
Він постукав і, не чекаючи дозволу, відчинив двері. Незнайомку пропустив вперед. Вона ступала обережно, немов непевною кригою. Невисоко піднімала ногу й акуратно ставила її спершу на носок, а потім – на п’ятку. Здалеку можна було подумати, що вона незряча. Не чекаючи запрошення, не сіла – впала на єдиний у кабінеті стілець і одразу ж відкинулась на спинку. Та недовго просиділа в такій позі. Зірвалась, виструнчилась, мов натягнута тятива, і завмерла. Скидалася на змореного якоюсь невидимою боротьбою звіра, знесиленого, зраненого, але готового до останнього подиху захищатися…
Нарешті вони зустрілися поглядами. Дві жінки. Однолітки. Дві рідні і нестерпно чужі. Близькі і невимовно далекі. В обох подив в очах. Кожна уявляла собі цю зустріч, і кожна була нею вражена. Незнайомка не очікувала, що лікарі бувають такі молоді, нестямно красиві і з палючим, мов захід сонця, з якого вона ото вийшла, рудим волоссям. Лікарка ж не сподівалася, що поруч із непритомним чоловіком може з’явитися така… ефемерна жінка. Незнайомка була неприродно худа. Її довгі, наче пальці піаніста, вії скидалися на вербові галузки. Здавалося, якщо уважно прислухатися, то можна було б почути, як вони щось шепочуть, тручись одна об одну. Її величезні очі були глибокі й тривожні, мов сипучі піски. Аж страшно було опинитися в полі її зору – можна було звідти не повернутися. Видно, що вона це знала, тому за можливості стулювала повіки. Її тіло світилося мереживом вен, в яких жила, пульсувала кров. Та навіть надмірна худина не приховувала доладно збудованого тіла. І це тіло, попри немічність і прозорість… збуджувало. В її, на перший погляд, тендітній і кволій плоті пульсувала зачаєна сила.
Вбрана була теж недоладно. В старомодне синьо-голубе картате пальто з верблюжої вовни, яке, правду кажучи, було не за погодою тепле і відверто куце. Кисті рук дисгармонійно стирчали з непропорційно коротких рукавів. Здавалося, що жінка витягнула руки і забула втягнути їх назад. В усьому іншому пальто було завелике. З-під розстібнутої поли хвилями стікала єдвабна, теж не за погодою, спідниця. Схожа була на джерельну воду, що тонкими струменями лилась їй до стоп. Спідниця була темно-зелена з блакитним відливом. Низ був майстерно розшитий перламутровими і синіми блискітками. Складалось враження, що жінка завжди стоїть по кісточки у воді. Її ефемерний образ довершувала білосніжна, вигаптувана вручну білими нитками шаль. Тільки на шиї цієї жінки вона могла мати водночас елегантний і невимушений вигляд. Шаль обвивалася і наче драпірувала її груди, від чого обличчя робилося тонке й точне, як висічене з білого мармуру.
Читать дальше