Наталя Чибісова - Елізіум

Взолочене сонцем місто гріло руки над вогнищами, щедро осінню розпаленими на кам’яних площах. Величні запахи прощального тепла млостили душі городян добросердям, і ті всміхалися частіше, ніж належало.

Того року осінь не квапилася до вирію. Сонце, передчуваючи тривку зиму, не випускало землю з обіймів, і, здавалося, карусель тепла обертатиметься вічно. Ліза обожнювала осінь. Таку — понад усе. Перекочуючи за щокою м’ятний льодяник й наспівуючи, безтурботно прогулювалася. Серйозних справ не мала, тож, провештавшись магазинами, напросилася до друзів у гості.

Вітрини рясніли останніми новинками сезону, до яких, здавалося, усім було байдуже — літній одяг поки боронив тіло від холоду. «Може, зими цього року й не буде, — подумалось. — Прощавайте, светри й шарфи, більше не муситиму кутати у вас тіло. Прощавайте, безформні кілограми одягу, не обтяжуватимете тіла нескінченні холодні місяці!

Ось цю сукню б купить. Мабуть. Не сьогодні. Ще зважить. Але певно не втримається. Гарна. Хоч і має безглуздий вигляд на манекені, особливо поряд з потворним чорним зимовим пальто. Що воно робить тут? Від чого так недобре, так тривожно?»

Погляд.

Пронизливий.

Різко обернулася.

Незнайомець у темному костюмі.

Прискорила ходу. Чоловік не відступав. Завернула в підворіття. Побігла. На якийсь час пощастило відірватись, але, випірнувши на велелюдну вулицю, побачила: чоловік вже очікує на неї. Дав знак зупинитися. Підійшов. Вручив конверт. Розвернувся. Пішов геть. Упізнала конверт. Зблідла.

Червона печатка.

Квіти лілеї.

Хрест посередині.

Інквізиція викликає в Надзвичайний трибунал. Її.

Озирнулася. Запхала листа до кишені.

Додому!

Усі витріщаються.

Кому ти потрібний?

Перехожі озираються.

Нікому ти не потрібен!

Усім до тебе байдуже.

Заледве переступивши поріг, кинулася на кухню, витягла з холодильника пляшку батькового віскі, налила півсклянки.

Кілька великих ковтків. Сіла на табурет. Відкрила листа.

Розпорядження.

Упродовж двадцяти чотирьох годин.

Кабінет 516.

Початок миролюбний. Могли прийти вночі.

Сподівалася, ніколи того не трапиться.

Завжди знала — трапиться.

Цього не мало трапитись!

З нею.

З ким завгодно…

Окрім…

неї.

Це…

Не…

Її…

Доля.

Не її Смерть.

Нарешті.

Інквізиція поставила крапку. У довгій грі. У кота-мишки. Вона втомилася.

Лють.

Шаліє.

Під шкірою.

Сліпа.

Первісна.

Лють.

Відчай.

Вижити!

Як вони сміють?

Відбирати право на існування? У неї.

Мовчання.

Відповідати на питання ніхто не збирався. Світ рікою тік у майбутнє байдужий, холодний, безжальний.

Треба щось робити.

Треба

щось

робити.

Робити щось. Треба.

Боротися!

Вона не дозволить їм заввиграшки вбити її. Допомога. Попросити про допомогу. Кого? Хто здатен допомогти? Їй. Зараз.

Бог!

Бог.

Бог?

Hi!

Сміх.

Тільки не Він. Не допомагає. Таким. Як. Вона. Не допоміг. Їй. Тоді. Прокляв її. Й усіх подібних до неї. Марно просила. Марно благала. Тоді. Не пожалів її. Не зглянувся.

Марно стукала в зачинені брами неба. Як там було? «Коли не прийдеш до Бога — Його ніколи немає вдома». [2] Сигізмунд Крижанівський. «Казки для вундеркіндів». Марно просила про допомогу. Не почули. Не допомогли. Ні. Гірше. Почули. Усе він чує. Та не допомогли. Не зволили. Не вважали за потрібне. Просила не бути такою. Не робити цього з нею. Зупинити все. Не допомогли тоді — не допоможуть і тепер. Він віддав її вовкам. Богам з нелюдськими обличчями. Бог-ворон. Бог-вовк. Боги в масках. Вони теж не допоможуть. Віддав її іншому світу, іншому небу.

Йде полем, що рясніє червоними й блакитними квітами. Туди — у далечінь. Безкінечною дорогою. Де схід? Десь там у пшениці на жердині сидить бог-ворон. Де південь? Не може відшукати його. Де захід? Пшениця пароститься, вивищується над нею, вона проштовхується крізь жнива, бо голос кличе, голос шукає її. Де північ? Живе тіло неба, її тіло, нелюдський голос розриває, з-під пальців сльозиться кров — блакитна кров неба й червона кров тих, які не знайшли бога-ворона серед зерен, що, падаючи у небо, проростали дощем. Бо не було бога-ворона серед зерен і не було його серед колосся, а був у кожній зернині, й ті, що не знайшли його, не прийшли на голос й не прозріли усередину себе, й не проросли усередину неба — були приреченими.