Наталя Чибісова - Елізіум

Де вона?

Кухня.

Чия?

Чужа.

Кухня її найкращої подруги.

Мері сидить навпроти, заціпеніла й налякана Лізиним виглядом, наливає повз чашку чай, чи то собі, чи то їй.

— Лізі, що з тобою? Благаю, не мовчи, — голосила Мері.

— Маєш цигарки? — спитала Ліза змертвілим, захриплим голосом.

— Звідки? Лізі, ти ж знаєш, я ніколи… — але зустрівши Лізин погляд, побігла в найближчий кіоск.

Намагаючись не дивитися на Мері, Ліза диміла, кашляла й звідкись із-за димової завіси вичавила з себе:

— Мері, я прийшла попрощатися. Про всяк випадок.

Мері, перебуваючи на межі істерики, дивилася на неї круглими оченятами переляканої дитини, і думки їй плуталися.

— Лізі, що трапилося?

— Сьогодні мала розмову з представниками НІ. Сподіваюся, ти розумієш, яка доля на нас чекає?

— Ти ж не скоїла нічого поганого. Тебе виправдають. Усе буде гаразд. Ти — фаталістка. Ще сміятимемось над усім цим, — Мері хапалася за слова, а ті вислизали з-під ніг. Вона падала в багнюку, незграбно вставала й знову плюхалася в болото відчаю, затинаючись, підіймалася до теплого раю оптимізму.

Глибоке затягування. Незграбна посмішка. Очі в очі.

Ліза зважилася подивитися Мері в обличчя й, одним пострілом вбиваючи дві надії, мовила:

— Мері, мене стратять.

Нарешті. Вдалося. Виплюнути. Слово. Що так мучило.

Легко.

Як у дитинстві.

Чужому.

Мері заніміла, наче її вдарили важким по голові, схлипування урвались. Два потічки на щоках — сліди недавньої істерики. Ліза дістала носовичок і витерла сльози з її щік.

— Знаєш, насправді все не погано. Якщо маєш вибір, усе не так кепсько.

Мері, подивившись на неї, як на божевільну, спитала:

— Ти про що, Лізі? Який вибір? Тебе вб’ють. Про який вибір говориш?

— Знаєш, Мері, я злякалася. Чесно, злякалася. Ми ніколи не замислювалися по-справжньому — над долею тих із нас, які опинилися по той бік. Ми відсторонювалися, зрікалися, викреслювали їх зі свого життя. Слова «це не зі мною» стояли в нас за спиною, наче янгол-охоронець або демон-охоронець. Десь там, на площах, калічили їхні тіла, тіла таких самих, як ми, й ми погоджувалися з цим. Це було не нашою долею, не нашою смертю. Так само, як і тепер, це все ще не твоя смерть.

— Але… — спробувала заперечити Мері.

Ліза, піднісши палець до губ, продовжила:

— Не мусить бути твоєю смертю. Не пропоную тобі влізти в мою шкуру, просто я себе ненавиджу, бо ніколи не намагалася зрозуміти тих, хто втрапив у таку халепу. Не мусимо голосно про це кричати, але не повинні розмежовувати життя та смерть. Ти питала про вибір. До сьогодні не уявляла, наскільки я боязка. Злякалася. Тюрми. Бруду. Фізичного насильства. Болю. Сорому. Зрадила нас усіх, живих і мертвих, відмовившись вийти на площу й померти серед білого дня. Злякалася, що мені плюватимуть в обличчя, кричатимуть «проклята». Я відмовилася від цього й зрадила себе. Проміняла на кілька днів свободи, чистого повітря. Ось моя ціна — я продала себе за світлу кімнату, чисту білизну, смачну їжу, легку смерть.

— Ти вчинила правильно, — Мері підійшла до неї, обійняла. — Не всім дозволяють вибирати. Тобі пощастило. Кожен вчинив би так само.

— Найкумедніше, Мері, у тому, — Ліза знову запалила, — що справжня я залишилася там — у темній брудній камері, на купі смердючої соломи. Я залишилася там — посеред площі й галасливого натовпу. Краща частина мене. Хтось відмовився співпрацювати. А отже, це ми — слабкі, підлі, жадібні. Я продала Інквізиції душу.

— Це ж природно, — заперечила Мері. — Чому звинувачуєш себе у тому, в природних вчинках? Неприродним є йти на страждання, якого можеш уникнути. Ну і чого б ти досягла? Встала б, сказала: «Ні! Робіть зі мною, що завгодно, все одно не співпрацюватиму з вами!». Чи тобі запропонували зрадити когось? Мене, наприклад? — Мері говорила жартома, але в останній фразі Лізі вчулися нотки переляку.

— Зовсім ні, — поквапилася заспокоїти її Ліза.

— У чому ж тоді річ? Чому тебе відпустили? Чому не арештували?

— Це допит? — поцікавилася Ліза.

— Ні, але ти з ними про щось домовлялася? Може, ти щось забула мені розповісти?

— Наскільки я розумію, їм забракло доказів, аби судити мене.

Мері розреготалася:

— Коли це вони їх потребували? Вигадати не складно. Тоді відмовся. Тебе залякують.

— Відмовитися легко. А звідтоді лікті кусатимеш — мав шанс домовитися і звів його на ніщо. Змусять-бо тисячу разів пошкодувати про відмову від співпраці.

— Ну ось, бачиш, ти лише обрала найкраще з можливого. Не мучся марними докорами сумління.