Мішель Уельбек: Платформа

Упродовж наступних днів Жан-Ів намагався додзвонитися до Готфріда Рембке. Зрештою, він дотелефонувався. Власникові «ТUI» було дуже прикро. Він щиро шкодував і співчував, проте не міг нічого подіяти. Принаймні для туризму Таїланд відтепер був закритий на десятки років. Полеміка у французькій пресі докотилася і до Німеччини. Щоправда, тут думки розділились, але більшість населення все одно негативно висловлювалась щодо сексуального туризму. За таких обставин він волів вийти з цього проекту.

Як я не зрозумів причини свого переводу до лікарні Бангкока, так невідомими для мене залишились причини повернення до Парижа. Персонал лікарні не дуже мене любив, певно, вважаючи мене надто інертним. Навіть у лікарні людина аж до самої смерті приречена грати комедію. Лікарський персонал дуже цінує в пацієнтах певний опір, недисциплінованість, які згодом лікар усуне, звісно, в інтересах самого хворого. Я ж не виявляв нічого подібного. Мене легко можна було перевернути, щоб зробити укол, а повернувшись за три години, знову знайти мене в такому ж положенні. Вночі перед поверненням, шукаючи в коридорі шлях до туалету, я сильно вдарився об двері. Вранці на моєму обличчі виявили засохлу кров: я пошкодив надбрівні дуги. Треба було вимити мене і перев'язати. Я й не подумав покликати медсестру. Відверто кажучи, я навіть нічого не відчув.

Політ пройшов спокійно; я навіть не палив. Перед транспортером подачі багажу я потиснув руку Жан-Іву, взяв таксі і поїхав на авеню Шуазі.

Я відразу зрозумів, що щось було не так Вже ніколи не буде так, як раніше. Не розбираючи валізу, з пластиковим пакетом у руці я обійшов квартиру, збираючи всі фотографії Валері, які міг знайти. Переважна більшість була зроблена у її батьків у Бретані, на пляжі або в садку. Було також кілька еротичних фото, які я зробив у квартирі: мені подобалося дивитись, як вона мастурбує. Її рухи видавались мені дуже граціозними.

Я усівся на диван і набрав номер цілодобової екстреної допомоги. Цей кризовий центр відкрили спеціально для тих, хто залишився серед живих після теракту. Він розташувався у приміщенні лікарні Сент-Анн.

Більшість людей, які просили про допомогу, була дійсно в дуже тяжкому психологічному стані: незважаючи на великі дози заспокійливих, їм щоночі снились жахи. Щоразу вони голосно кричали, плакали, голосили. Коли я зустрічав їх у коридорі, мене вражав безтямний вираз їхнього обличчя. Страх, здавалось, постійно терзав і виснажував їх. Цей страх, подумав я, мине лише разом з їхнім життям.

Я ж відчував смертельну втому і вставав тільки для того, щоб випити чашку «Нескафе» чи погризти сухариків. Їсти мені не хотілось, відвідувати терапевтичні процедури — теж. Втім, я здав кілька аналізів і пройшов медичний огляд, а через три дні після свого приїзду поговорив з психіатром-аналітиком. Аналізи засвідчили «вкрай уповільнену реакцію». Я був не хворий, але я справді відчував себе знесиленим і дуже ослабленим. Лікар запитав мене, що я збираюся робити. Я відповів: «Чекати». Ця відповідь здалася мені розумно оптимістичною. Я сказав йому, що весь цей смуток колись закінчиться, що я знову знайду своє щастя, але треба лише зачекати. Але, схоже, переконати його мені не вдалося. Йому було років під п’ятдесят. Веселе життєрадісне обличчя було абсолютно гладко виголено.

Через тиждень мене перевели до іншої психіатричної лікарні, цього разу надовго. Я мав лишатися там трохи більше трьох місяців. На превеликий подив, там я зустрів того ж психіатра. «Проте в цьому немає нічого дивного, — сказав він. — Я тут працюю». Допомога жертвам теракту була лише тимчасовим завданням, на якому він, втім, дуже добре розумівся. Він уже брав участь у роботі кризового центру, створеного після вибуху на лінії метро «Сен-Мішель».

Він був несхожий на звичайного психіатра. Його принаймні можна було спокійно слухати. Пам'ятаю, він говорив про «звільнення від прихильності»; можна було подумати, що ми ведемо якісь буддійські балачки. Звільнення чого? У мене була лише одна прихильність. Будучи за своєю природою людиною, яка повз усе проходить мимо, я й прихилився до тимчасового явища. Все це не вимагало жодних додаткових коментарів. «Якби я був вічною людиною, я б прихилявся до вічних речей», — мовив я, щоб підтримати розмову. Здається, його метод діяв при роботі з жертвами катастроф та терактів, які потерпають від занепокоєння і страху каліцтва й смерті. «Ці страждання не ваші, насправді ви не страждаєте. Це — примари, які проходять крізь вашу уяву», — переконував він людей, які зрештою починали йому вірити.