Мішель Уельбек - Платформа

— Твоя позиція дивна. Довгі роки ти працювала у західному світі і ніколи не вірила у його цінності.

— Я — хижачка, — спокійно відповіла вона. — Маленька тендітна мила хижачка — у мене немає надзвичайних потреб у житті. До сьогоднішнього дня я працювала лише заради грошей, а тепер почну жити по-справжньому. Я не можу зрозуміти інших людей: що заважає, наприклад, тобі переїхати жити сюди? Ти б міг одружитися на таїтянці: вони такі вродливі, тендітні, уміють добре кохатися, а деякі навіть говорять французькою.

— Ну, — Жан-Ів замислився. — Поки що я волію міняти дівчат щовечора.

— Це мине. Все одно навіть після одруження ніщо не заважатиме тобі коли-небудь завернути в масажний салон. Як ти знаєш, вони саме й призначені для цього.

— Знаю. Але я думаю… майже переконаний, що мені завжди в житті було важко приймати важливі рішення.

Збентежившись таким зізнанням, він повернувся до мене: «А ти, Мішелю, що ти робитимеш тут?»

Найближчою до реальності відповіддю була б: «Нічого», але такі речі дуже важко пояснити активній людині. «Ресторан…» — відповіла за мене Валері. Я здивовано подивився на неї. «Так, так, — наполягала вона. — Я помітила, це тебе цікавить, у тебе є напевно творчий хист до цієї галузі. Дуже добре, я не люблю готувати; впевнена, тут ти знайдеш себе.

Я скуштував ложку свого курячого каррі з зеленим перцем. Щось подібне можна було б спробувати зробити і з манго. Жан-Ів задумливо кивнув. Я подивився на Валері: вона була дуже гарною хижачкою, навіть більш розумною та нещадною, ніж я сам. Але чому саме мене вона обрала, щоб розділити з нею барліг? Можна припустити, що суспільство спирається якщо не на спільні бажання, то принаймні на консенсус, який деякі західні журналісти-демократи з явно вираженими політичними поглядами іноді називають млявим консенсусом. Сам маючи млявий характер, я нічого не зробив, щоб змінити його; думка про спільні бажання здавалася мені менш очевидною. За словами Еммануіла Канта, людська гідність полягає в підкоренні законам настільки, наскільки людина сама відчуває себе їх творцем, законодавцем. Така дивна фантастична думка жодного разу не спадала мені на думку — я не тільки не ходив на вибори, але й вважав їх лише блискучим телевізійним шоу, улюбленими акторами в якому були для мене політологи; зокрема, я із задоволенням слідкував за Жеромом Жафре. Мені здавалось, що відповідальний політик — важка, виснажлива професія; я був готовий добровільно передати йому будь-які свої повноваження. Замолоду я зустрічався з різними борцями , які хотіли, щоб суспільство розвивалось у тому чи іншому напрямку. Я не відчував до них ні симпатії, ні поваги. Поступово я навіть навчився ігнорувати їх: їхня манера цікавитися лише загальними питаннями, говорити про суспільство так, наче вони були його безпосередніми учасниками, була дещо підозріла. Чи міг я в чомусь дорікати Заходу? Навряд. Серйозних причин у мене практично не було, але я ніколи не був прив’язаний до нього (і що далі, то менше я розумів, як можна бути прив’язаним до якоїсь ідеї, країни, чогось іншого, крім окремої людини). Життя в західних країнах дуже дороге, там буває дуже холодно; проституція поганої якості. Не дозволено палити у громадських місцях, майже неможливо купити ліки і наркотики; люди багато працюють, повсюди машини та гамір. Недостатні заходи безпеки у громадських місцях. Отже, недоліків дуже багато. Раптом я збентежено зрозумів, що розмірковую про суспільство, в якому живу, як про природне середовище, скажімо, саванну чи джунглі, до законів якого мені доводиться постійно пристосовуватися. Я ніколи не думав про те, що так тісно пов’язаний з цим середовищем. У мене була якась атрофія, порожнеча. Не впевнений, що з такими людьми, як я, суспільство зможе довго існувати; я ж можу співіснувати з жінкою, прихилитися до неї, спробувати зробити її щасливою. Коли я у черговий раз вдячно подивився на Валері, поруч зі мною розлігся якийсь незвичний свист. Відразу з боку моря почувся звук двигуна, який відразу стих. Блондинка, яка сиділа на терасі, підвелася і жахливо скрикнула. Перша черга… Короткий тріск. Тримаючись за обличчя, вона обернулася до нас: куля поцілила їй прямо в око, замість очного яблука зіяла діра, що кровоточила; безшумно жінка звалилась на підлогу. Цієї миті я побачив нападників — трьох чоловіків у тюрбанах, які з автоматами в руках швидко рухалися в нашому напрямку. Почулася друга, більш тривала черга; звук розбитого посуду та склянок змішався з криками болю. Кілька секунд, мабуть, ми були наче паралізовані. Дехто додумався сховатися під столами. Біля мене Жан-Ів коротко скрикнув. Куля зачепила його руку. У цю мить я побачив, як Валері тихо зісковзнула на землю. Я кинувся до неї і накрив своїм тілом. Відтоді я нічого не бачив. У абсолютній тиші, яку порушував лише дзвін розбитого посуду, одна за одною лунали автоматні черги. Мені здавалося, що кінця цьому не буде. У повітрі відчувався дуже сильний запах пороху. А потім знову запала тиша. Я помітив, що моя ліва рука вся в крові; мабуть, Валері поранена у груди чи в горло. Ліхтар біля нас був розбитий, навколо майже нічого не було видно. За метр від мене Жан-Ів, клянучи все і всіх, намагався підвестися. У цю мить у центрі дозвілля сильний вибух розітнув повітря і ще довго луною відгукувався в бухті. Спочатку я вирішив, що в мене розірвало барабанні перетинки, але вже за кілька секунд крізь свою тимчасову глухоту я розрізнив несамовиті крики.