Мішель Уельбек: Платформа

Не пригадую, коли я почав розуміти реальну ситуацію. Спочатку це було наче затьмарення. Пізніше, а інколи ще й зараз мені здавалося, що Валері не померла, що вона жива. Спочатку такі хвилини тривали без напруги. Пам'ятаю мить, коли вперше я відчув гірку страшну реальність, увесь її тягар. Це трапилось відразу після візиту Жан-Іва. Для мене це була дуже важка мить; у моїй пам'яті існують спогади, забути які я не в змозі. Я не просив його повертатись.

Проте відвідування Марі-Жан було дуже приємним і пішло мені на користь. Вона небагато говорила. Розповіла про атмосферу на роботі, і я відразу ж сказав, що не хочу повертатися, тому що збираюсь переїхати у Крабі. Вона погодилась без зайвих коментарів. «Не турбуйся, — сказав я. — Все перемелеться». Вона подивилась на мене з німим співчуттям; здається, вона навіть повірила мені.

Візит батьків Валері був більш гнітючим. Психіатру навіть довелося їм пояснювати, що я проходив фазу заперечення реальності ; її мати увесь час плакала, а батько теж почував себе не кращим чином. Вони також прийшли владнати деякі технічні справи і принесли мені валізу з моїми речами. Батьки Валері передбачали, що я не захочу залишитися у цій квартирі. «Так, звісно, — погодився я. — Пізніше побачимо». При цих словах мати Валері розплакалась.

Усередині офіційного закладу жити легше, загальні людські потреби тут здебільшого задовольняються. Я знову почав дивитись «Питання до чемпіона », єдину телевізійну передачу, яку я визнаю; новини мене більше не цікавили. Багато інших мешканців пансіону дивились телевізор. Я ж його не дуже поважав: все надто швидко рухається, змінюється. Мені вбачалося, що якщо я не буду хвилюватися, уникатиму надмірних хвилювань та роздумів, усе врешті-решт само собою владнається.

Одного квітневого ранку я визнав, що все справді почало влаштовуватися та що невдовзі я зможу виписатись. Для мене ця новина містила лише нові проблеми: потрібно буде зняти номер у готелі. Принаймні у мене все ще були гроші. «Треба позитивно дивитися на світ», — сказав я медсестрі. Вона, здається, була здивована, мабуть, через те, що за весь час я вперше з нею заговорив.

«Проти заперечення реальності немає ліків, — пояснив мені психіатр під час нашої останньої зустрічі. — Ці проблеми пов'язані не з настроєм людини, а з її уявою реальності. Увесь цей час він тримав мене в лікарні тільки тому, що побоювався спроби самогубства. Такі випадки досить часто зустрічаються після прояснення свідомості і чіткого усвідомлення реальності, але тепер я був у небезпеці. «Що ж, — сказав я. — Добре».

За тиждень після виписки з лікарні я знову сів на літак до Бангкока. У мене не було конкретного плану. Якби за своєю природою ми були ідеальними, ми б могли задовольнятися спостереженням руху сонця. Пори року в Парижі надто чітко виражені, через що уся ця метушня, проблеми. У Бангкоку сонце сходить о шостій ранку, заходить о шостій вечора, а в проміжку завжди рухається за однією й тією ж самою траєкторією. Здається, є ще сезон мусонів, але я цього ніколи не бачив. Гомін міста теж існував, але я не зовсім розумів його, скоріше за все це були просто природні умови. Рівень життя мешканців цього мегаполісу визначався рівнем їх доходів; але наскільки я міг судити, з таким же успіхом вони могли бути стадом лемінгів.

Я поселився в готелі «Амарі Бульвар», у якому зараз мешкали здебільшого японські бізнесмени. Саме тут ми зупинялись із Валері та Жан-Івом минулого разу. Це була погана ідея з мого боку. За два дні я перебрався до готелю «Грас», який знаходився всього за кілька десятках метрів, але атмосфера тут була абсолютно інша. Без сумніву, це було останнє місце в Бангкоку, де можна було зустріти арабських сексуальних туристів. Тепер вони тиснулися до стін, як у монастирі, і зовсім не виходили з готелю, який мав власну дискотеку і масажний салон. Ще кілька таких закладів можна було знайти на вуличках, поблизу торгівців люля-кебабом. Але не більше. Я помітив, що мимоволі прийшов до лікарні «Бамранград».

Можна підтримувати в собі життя з почуття помсти. Багато людей живе саме так. Іслам зламав моє життя і, звісно, він був тим чимось, що я мав право ненавидіти. Упродовж кількох наступних днів я намагався пробудити в собі почуття ненависті до мусульман і досяг у цьому деяких успіхів. Тоді я знову почав стежити за міжнародними подіями. Щоразу, коли я дізнавався, що якийсь палестинський терорист чи палестинський підліток або дитина, а іноді вагітна палестинська жінка пали від куль у секторі Газа, я здригався, радіючи, що ще одним мусульманином у світі стало менше. Так можна жити.