Наталья Шаграй: Чорна бузина (СИ)

– Слухаю, Дмитро Олексійович.

– Ганна. – Прозвучав його розгублений голос. – Я вибач, просто випадково тебе набрав.

– Зрозуміло. В готелі все добре?

– Так. Нормально. Тебе не вистачає. – Пауза. – А ти як?

– У мене дома багато турботливих родичів, майже як на Різдво, тільки тепер вся їхня увага направлена на мене. Востаннє таке було тільки в дитинстві, коли в мене було запалення легень.

– Це ж добре. Вони тебе люблять. – Він був подавлений і знову непрошені емоції навернулись на мене і замість того, щоб сказати, щось на кшталт, так , добре, мені потрібно йти. Я запитала.

– А ти як?

– А що зі мною станеться? Працюю, роботи багато. – Він зробив паузу. – З тобою це було легше. Так, що ти поправляйся будь-ласка і повертайся. – Прозвучало , майже як прохання. Я навіть не знала, що на це відповісти, все таки я леліяла думку з ним попрощатись. – Чому ти мовчиш? Все добре?

– Так. Я просто…Просто у ліків є деякі побічні дії і вони здається на мені проявляються. Щось схоже на загальмовану реакцію. – Пробурмотіла я своєю слоновою делікатністю в посудній лавці.

– Тоді відпочивай. Я тебе завтра наберу. Добре? – І вдруге за вечір я втратила дар мови. Він мене начебто запитував, про те, щоб подзвонити.

– Так. Добре. – Я положила телефон і покрутила чашку в руці , злегка збентежена поведінкою Соломатіна. Ні, таки потрібно з ним розривати відносини, інакше я так скоро остаточно збожеволію. Бо на моніторі він взявся за голову, як тільки обережно положив телефон на стіл.

– Внученька, чого це біля тебе Женька отирається ? – Налила собі чаю і присіла біля мене бабуся.

– Ми з Женькою друзі, давно не бачились.

– Ага, то справа в твоєму олігархові.

– Олігарх, не мій. І він тут ні до чого.

– Все село тільки про нього і тебе говорить.

– Село завжди про щось говорить, на те воно і село. Це місто мовчить, воно навіть своїх сусідів не знає.

– Не йди від відповіді. Вас часто бачать, як ви прогулюєтесь і ви весь час разом.

– Бабусю, я щиро розумію, як тобі хочеться влаштувати моє життя. Але проблема в тому, що воно мені подобається саме таким, як є. Я обожнюю свою роботу. Я кожного дня вдихаю свіже Карпатське повітря і думаю, що мені шалено пощастило, що я народилась на цій землі. Знаю, зважаючи на наш уряд, іноді це звучить не зовсім адекватно. Та все ж мені зараз добре і напевне ще не час появи в моєму житті чоловіка і трьох діточок.

– Маленька моя, ти ж це ж саме говорила мені і три роки тому.

– Бачиш , деякі речі не змінюються. – Розсміялась я і посміхнулась бабуся.

– Але ж і я хочу тобі тільки добра. Щоб і в твоєму житті був чоловік, що б ви любили один одного , підтримували. Робота, це ще не все. Є речі більш важливіші. Ти просто не уявляєш, яким щастям може бути почути вранці сміх твоєї дитини, яка тільки прокинулась і балуючись залізала в твоє ліжко. Яке це диво і радість. Яке це може бути щастя. Я тебе прошу не позбавляй себе можливості відчути це.

– Галино, чому ти засмучуєш мою внучку? – В кухню зайшов дідусь. – Все в неї буде гаразд. – Авторитетно заявив він.

– Та не засмучую я її. – Мені підморгнула бабуся.

– Ну тоді ладно. Зроби і мені чаю. – І ми просто сиділи на кухні і неспішно пили чай, обговорюючи всілякі різні події і дрібниці.

– А все таки, як же я за вами скучила. – Заявила своїм рідним. – І як же я вас сильно люблю.

– І ми тебе внученько теж. – Відповіла бабуся.

Дмитро Олексійович зателефонував на другий день,але перелякавшись щось почути до чого моя нервова система не була готова, я обережно з ним поговорила на виключно робочі моменти і виробничі процеси. Положивши телефон я з явним полегшенням видихнула. За Соломатіним подзвонив Женька, відчувають вони один одного чи що, який сходу заявив, що йому зі потрібно поговорити і він уже біля мого дому. І я пішла відкривати двері. Женька життєрадісно посміхнувся і вручив мені цукерки.

– Виглядаєш краще.

– Чай чи каву? – Проявила я свої кращі навики гостинності.

– Давай каву. – І Женька вмостився за стіл . А я зайнялась кавою.

– І що в тебе сталося? – Все ж таки довелось поцікавитись, а то кращий друг дитинства, якось не поспішав поговорити, а його прямо таки як хом’ячка від цигарок розривало.

– Ганна, ти не сердься будь-ласка.

– Женька ти мене давно знаєш, тому здогадуєшся як тяжко, сказавши урагану вщухни, цього від нього чекати.

– Та, так. – Тяжко зітхнув Женька. – Розумієш, так така справа. Я вчора зустрічався з твоїм олігархом.