Наталья Шаграй: Чорна бузина (СИ)

– Владислав Сергійович, я зараз нікого не хочу бачити.

– Ясненько. Я вас відправлю на лікарняний. Нормально буде?

– Можете неділі на дві?

– Можу. – Посміхнувся він. – І відправлю групу підтримки додому.

– Буду дуже вдячна.

– Домовились Ганна. Тільки ви не нервуйтесь.

– Тоді ще одне. Аналізи я зроблю , але як тільки ви відправити команду підтримки, я теж поїду додому. – Тепер я вже дивилась на нього поглядом,» Соломатін лайт».

– Слухайте, я все ж таки лікар.

– А я людина, я зробила дорогу до лікарні і купила оте чудове діагностичне обладнання.

– Переконали.

З лікарні мене забрав Іван і відвіз додому. Я залізла в ванну і замовила їжу з ресторану, бо в холодильнику було пусто і завалилась спати. Мені снився сон. Я втрачала і втрачала дорогу мені людину, лице якої я не бачила і дзвін, постійний дзвін. Я підхопилась, моє серце калатало. Я глянула на годинник, 8 година, майнула думка, що я проспала, потім зрозуміла, що дзвонять в двері. Я натягла халата і відкрила двері.

– Чому ти поїхала з лікарні і нічого про це не сказала? – Накинувся на мене Соломатін. – І чому в тебе бісів телефон не відповідає?

– Телефон не відповідає, бо я його вимкнула.

– А смс не здогадалась відправити?

– Ні, не здогадалась. – Ми стояли у мене на порозі, він кричав,а я так не хотіла його бачити. Він дивився на мене, а потім відвів погляд і пішов до машини витягнув два пакети і квіти. Я відсторонилась , він зайшов в дім.

– Я приїхав в лікарню, а мені говорять, що тебе виписали. Я дзвонив, дзвонив, а демонівський телефон приємним жіночим голосом все відповідав, що йому, щось там на жаль. – Якось розсіяно продовжував він говорити, розкладаючи їжу з сумок по кухні.

– Як ти себе почуваєш? - Не дивлячись на мене запитав він.

– Немов би по мені проїхала вантажівка.

– Так, що ж з тобою?

– Низький тиск, низький гемоглобін загальна перевтома. На два тижні я буду на лікарняному. Працювати буду в телефонному режимі.

– Ти дуже бліда. Ти впевнена, що можеш залишитись сама? – При цьому питання і перевела погляд на нього, і якось побачила його. До того жило величезне відчуття провини, що я така бездарна, злості і тихої ненависті до себе, що я це дозволяю так зі мною робити. А тепер я його бачила, щетину на його блідому обличчі і якийсь невідомий мені вираз безпорадності. Соломатін осмикнув одяг.

– Чай будеш ? З тим, що ти мені привіз?

– Так. Тут їжа з ресторану, фрукти . – Він дістав контейнери. А я заварила дві чашки чаю. Я на нього злилась за те, що почувала. Я приготувала навіть образливі слова, про те, що хочу розірвати домовленість, але тільки побачила його такого засмученого і цей вираз жалю на обличчі, вся моя злість вщухла. Хотілось його втішити і розрадити. При таких думках, я відхилилась від нього . Від дзвінка в двері я навіть здригнулась.

– Просто день відкритих дверей. – Пробурмотіла я, відкриваючи двері. На порозі стояв Женя.

– Привіт. Я хвилювався. – І Женька мене обійняв. – Дещо бліда. А так в цілому все добре?

– І тобі привіт! – І тут Женька побачив Соломатіна з таким скам’янілим лицем.

– Доброго дня! – все ж таки Женька привітався, засунувшись в мою кухню. – Можна я теж собі чаю зроблю? – Женька по-господарські себе обслужив чашкою чаю. Соломатін всі Женькині метання не спускав з очей. І судячи як його лице все ж було перекошене Женьці він був не радий. Женька з щирою посмішкою теж свердлив його поглядом. І вже за 5 хвилин такого німого обміну своїм тестостероном вони мене втомили обоє.

– Пробачте. Але я ще дуже погано себе почуваю. І хочу відпочити. – Терпець у мене увірвався і я їх виставила. Та відпочити в той день мені так і не дали. Приїхала бабуся з дідусем. Шпіони працюють справно і що я була в лікарні рідні доклали. Батьки приїхати не змогли, підтягнулось старше покоління. За ними заскочила Ярослава, і мої дівчатка з готелю. Хоча єдиною моєю мрією було, щоб мене залишили в спокою. Вмовивши рідних, що я не збираюсь помирати, правда в цю ж мить від бабусі отримала під затильника і переконавшись , що зі мною таки справді все добре, ми обмежились масою турботи про мене і дводенним візитом.

Я дивилась в онлайн режимі, що відбувається в готелі Соломатіна. Начебто все як зазвичай, адміністратори працюють, офіціанти бігають, прибиральниці прибирають. Соломатіна я побачила в ресторані, він сидів самотній в куточку і вертів в руках телефон. Опущені куточки губ і погляд на телефон. Вся його постать виражала печаль і розпач. Я бачила, як він зітхнув, однією рукою поправив волосся і набрав номер. Коли задзвонив мій телефон я здригнулась від несподіванки, на дисплеї був Соломатін. Я перевела погляд з телефону на монітор ноутбука, він нервово сковтнув, а я видихнула і відповіла.