Наталья Шаграй - Чорна бузина (СИ)

– Він не мій олігарх . – Терпеливо поправила я.

– Угу. Так от з не твоїм олігархом. Сталось видно якесь непорозуміння.

– Женя, переходь до справи. Терпіння то все таки зброя, але іноді хочеться, щоб вона була вогнепальна.

– Коротше. Добре. Вчора він зачитав ціле досьє на мене він тепер знає про мене більше ніж я сам і навіть про Оксану мені розповів.

– О. А Оксану, це та з якою ти хочеш одружитись?

– Ну, так. І от він мене попередив, що знає про неї і не дозволить мені лізти в твоє життя. Таким переконливим був. По-моєму він тебе страшно ревнує. Вибач.

– А вибач за що?

– Ну, що я начебто привід дав. Ти ж нічого не розповідала про свого олігарха .- У мене напевне з’явився не добрий вираз обличчя, бо Женька щось знову кинувся вибачатись.

– Вибач. Не хотів створювати тобі проблеми.

– Женька помовчи будь-ласка а? З’їж краще цукерку. Можу тобі банальних котлет дати. Хочеш?

– Ти ж не злишся на мене? – Якось невпевнено запитав він.

– Ні. Я злюсь на декого іншого. – Проскрипіла я зубами.

– Він усе не так зрозумів.

– Так. Байдуже, що він там зрозумів чи не зрозумів, це вже просто виходить за будь-які рамки.

– Ганно, може ти просто… -

– Пий каву і бажано мовчки. – Перебила я його.

– А ти, що збираєшся робити?

– Планую залізти в ванну, а потім читати чудовий збірник готелі світу. А потім перейду ще до О. Генрі маленькі повісті.

– Я серйозно. – Осудливо сказав Женька.

– І я серйозно. Я на лікарняному. Я їм, сплю і нічого не роблю. І скажу тобі по-секрету, це просто божественний стан.

– Але…я ж тебе знаю…

– Женя, я навіть саму себе не знаю. – Згадуючи себе останнім часом сумно зітхнула я.

– А знаєш, ти змінилась.

– І в чому ж?

– В тобі з’явилось щось таке…жіночне, коли тебе бачиш то просто не можна відвести очей.

– А раніше, що в мені було?

– Не знаю як пояснити, раніше ти була де завгодно та тільки не зі мною, а тепер ти дивишся і прямо до кісток пробирає.

– Жень, а ти таки добре себе почуваєш?

– Знущаєшся?

– Ні. – Я заперечливо похитала головою. – Я тебе лоботрясом пам’ятала,а ти нині серйозна молода людина, яка думає про створення сім’ї, яка мені не так давно розповідала про сенс життя в коханні. Розумієш і ти змінився. Ти на гітарі грав і пісні співав і щиро вважав, що сьогодні ця, а завтра інша це чудове різноманіття, можливість спробувати більшого. Тепер у тебе інші цінності, які уже не вимірюються кількістю жінок і випитого спиртного . Тепер ти вже можеш зрозуміти ту нудну дівчинку, яку гризла грані науки по-ночах і займалась своєю роботою до метеликів в очах.

– Що я можу сказати…

– Нічого, ти не можеш сказати. Все так як є і як повинно бути. Ти зустрів ту жінку і прийшов час змін. В цьому і чарівність нашого життя. А мене ти просто ніколи не любив, певно як і я тебе. Ми просто росли разом певно звичка і гормони спрацювали.

– Це не правда. Я просто ніколи не почувався, що потрібен тобі, що вартий тебе. І я тебе любив з класу 8-го любив. Хуліган і двієчник і сильна, незалежна, розумна принцеса. Ти для мене була просто недосяжною зіркою.

– А мені шалено імпонувала твоя безбашеність, готовність переступити межу, твоє хуліганство. І я думала, що просто тобі не цікава.

– Ти ненормальна да? Де твої очі жінко?

– Пробач. – Крізь сльози розсміялась я.

– Ти ідіотка і такою залишишся, якщо не поговориш з ним. Може, якби це зробили ми, усе було б по-іншому.

– А якже від долі не втечеш?

– Ох, Ганна, я радий що ми поговорили. І радий, що зустрілись. Знаєш, я щасливий і тобі бажаю щастя.

– Дякую Жень. На взаємини.

Переховуватись від світу, мені сподобалось. Я чудово розуміла, що в моїй поведінці є щось дитяче, але я дико втомилась і вже просто не мала сил іди далі. А життя тривало далі. Правда зовсім розслабитись заважали усі довкола одні з самими найкращими турботливими намірами, їжу носили, ну просто,як для слона, інші з інформаційними, чомусь в готелі Соломатіна усі дружно взялися за необхідне доповідати про кожен крок Соломатіна. Сьогодні дзвонила бухгалтер Ірина і злегка тремтячим голосом доповіла, що Дмитро Олексійович влаштував їй страшний рознос. За нею подзвонила адміністратор Раїса з тією ж проблемою, тільки додала, що він чашкою об стіну запустив. Я всіх заспокоювала як могла, а з Дмитром Олексійовичем обіцяла поговорити. Вершиною абсурду був дзвінок начальника охорони, який акуратно пробував у мене вияснити, чи нічого мені не відомо про проблему від якої так нервує Дмитро Олексійович. Завірила, що проблем у компанії немає. Причин для жахливого настрою шефа не знаю. На телефон подивилась з долею суму і для підняття настрою і кращого способу ні про що не думати пішла на кухню з наміром створити якийсь кулінарний шедевр. Правда і сам Дмитро Олексійович, себе довго чекати не заставив і вже ближче до вечора, коли м’ясо, що просто танула в роті в мене вийшло з третьої спроби було готове з’явився на порозі мого дому.