Наталья Шаграй - Чорна бузина (СИ)

– Не положено.

– А ви в керівництва все таки запитайте. – Лагідно порадила я.

– Поки ми не проведемо обшук ніхто не зайде і не вийде з кабінету. – Я похитала головою на такі слова.

– Саша дай планшет. – Охоронець простягнув мені планшет. Я пару разів поводила по планшету рукою і повернула екраном до молодого чоловіка де він побачив себе , провела ще раз де показало кабінет головного бухгалтера.

– Відео уже в інтернеті, в поліції, в прокуратури в адміністрації та на телебаченні. То може якось поговоримо з вашим керівництвом? - Молодик зблід, і пробурмотів щось в рацію. З якою я почула відповідь про те, що хай я там і…..далі нецензурні слова і такі що я воліла б пропустити повз вуха. Програміст у мене таки молодчик. І дзвінки грянули громом, з’явилась реакція суспільства. Хлопцям в масках також дзвонили і вони забралися жвавенько , так і залишивши ящики з документами.

– Передайте начальству, що воліла б їх чути особисто. – На тому ми і розійшлися. Соломатін спостерігав мовчки, а я зайшла в бухгалтерію де перелякана Тетяна Миколаївна намагалась руками, що трусять накапати корвалолу не менш блідій Інні Анатолівні. Я обвела поглядом вчинений розгардіяш.

– Ніхто не постраждав? Інна Анатолівна ти як?

– Налякали гади. Лицем на землю. Коли вони вже вгомоняться?

– Нічого , нічого . Треба пам’ятати, що у нас все для людей. Так, що там з причиною візиту?

– Заявили, що підозрюють в приховуванні податків.

– Ну, в цьому, вони підозрюють,як тільки підприємець реєструється.

– Щось більш суттєвіше є?

– Закрили нашого контрагента і відповідно влаштували маски –шоу. – Опановуючи себе говорив головний бухгалтер. Я перевела погляд на Соломатіна.

– Дмитро Олексійович, сьогодні я на роботу повернутися не зможу. Вам дякую за підтримку, але мені треба дещо з чим розібратися.

– Можна тебе на пару слів? – І ми вийшли з кабінету.

– Ти впевнена, що тобі не потрібна моя допомога? – В його голосі були всі відтінки люті, а в очах щось темне і невідоме.

– Так. Я наберу пізніше. – І він пішов. А я повернулася до розгромленого кабінету бухгалтерії. Нарешті відповіла на дзвінки.

– Ти, що влаштувала? – Першому по щасливилося дозвонитись мерові.

– І вам доброго дня.

– Ти хоч уявляєш, що тепер буде? – Продовжував репетувати він.

– Петро Семенович, я точно знаю, що я зараз почуваю, то ж мою уяву краще не чіпати.

– Не гарячкуй. Приїзди до мене , розберемось. З Києва вже дзвонили і з телебачення – З відчаєм додав він.

Наступні дві неділі були неспокійні. Державні органи мали претензії, я не здавалася, час від часу їздила до них на зустрічі. Шумиха була просто жахлива , навіть не зважаючи , що відео пробуло в інтернеті годину. З Женькою ми так і не побачились, він поїхав, а я не мала часу. Дружня аудієнція дісталась Ярославі, ми традиційно сиділи у мене на кухні.

– Щось ти погано виглядаєш. Може тобі відпочити? – Турботливо запитала вона мене.

– Може і відпочити потрібно, та не можливо.

– Ну, ти стала героїнею останніх новин , а слава досить важка річ.

– І чого з нас двох це я всерозуміюча і співчутлива?

– Ага, співчутлива, скільки то народу по звільняли.

– Для мене це було теж несподівано. І думаю в цьому допоміг Соломатін.

– Так, він ще та темна конячка. І що Соломатін?

– Неврівноважений, злий параноїк.

– О-на як?

– В зв’язку, що зайнята була два останніх тижні і немала часу для його готелю, пресинг з його сторони став вужче направленим і глибиннішим. З моєї сторони це вже чистий мазахізм. Після вчорашнього розбору польотів, повертаючись додому я зупинила машину серед лісу і деякий час кричала на місяць.

– Ти мене лякаєш.

– Я сама себе боюся.

– Чорт, може тобі дійсно відпочити декілька днів?

– На останньому моєму відпочинку, прийшов засмучений Соломатін і намагався у мене вияснити, чи не збираюсь я покинути роботу з ним. А сьогодні він у мене пробачення просив, за те що наволав прилюдно і безпідставно, це виглядала десь так : «Що Ганно Василівно тяжко з істеричками працювати?» На що я його перепитала :»Що?» . Ти не повіриш але він сказав: «Я був неправий . Вибачте». – Ярослава розсміялась.

– Знаєш, я тебе з ним бачила в колибі.

– Коли?

– Тижні три тому.

Чому не підійшла?

– Зайнята я була. Ну, так от ти стояла біля вогню, а він розглядав тебе, просто поглядом поїдав. І хотілося, що б і на мене так дивилися чоловіки.

– У нас з ним суто ділові відносини.

– Та, да. – Не стала більше продовжувати тему Ярослава - Так, що там Женька?