Наталья Шаграй - Чорна бузина (СИ)

–Це не кохання. Це якесь збочення. – Крізь сльози я говорила до себе. – Годі уже з мене. Ну не хоче він мене, то чого ж на цьому і не заспокоїтись, і не дати спокійно жити і собі і йому? Ну як підліток , яким керують гормони. Все немає кохання, я його собі вигадала. Хоча з другої сторони – ця фантастична емоція повинна пробуджувати найкраще в людині. В мене ж воно поки що пробуджує бажання добренько потрусити Соломатіна. Все . Все в мене більше не лізе. – На дорогу раптом вибігла косуля в місячному сяйві її було досить добре видно і я вийшла з машини остудити гарячу голову. Спочатку я побачила очі, що світяться в темноті, а потім щось таке з короткими передніми ногами і тонким хвостиком. Тварина помінявши траєкторію чкурнула в кущі.

– Здорово. – Видихнула я. – Тепер ще й чукакабра ввижається. – Тварина таки залишила слід в моїй душі і деякий час я продовжувала стояти біля машини поки з-за рогу не появилась машина і біля мене не загальмував Юрій, представник органів поліції.

– Добрий вечір Ганно! Щось трапилося?

– Добрий вечір. Ум…ум..якщо я тобі скажу, що тільки бачила істоту схожу на чукакабру , ти мене відправиш на аналіз наркоти в організмі?

– Є. – Випад в осадок Юрко. – А ти бачила чукакабру?

– Я бачила, щось дивне. Мій мозок каже, що то облізлий лис, так як наукою не доведено існування чупакабри. Але мої очі кажуть, що це була тваринка на коротких передніх ногах і щось не так у неї з мордою було і тоненький хвіст, майже як у криси. – Юрій почухав потилицю.

– Біс його знає. Приходять повідомлення про кролів мертвих і кіз. Тільки в нашому районі таких випадків не було.

– Ок. Будемо вважати, що про відпочинок, мені потрібно задуматись уже.

– Може тебе до дому провести?

– Змилуйся Юра, ти хочеш, щоб завтра про цю новину увесь район говорив?

– Ладно тобі. Точно все гаразд, бо ти якась засмучена.

– Все гаразд. Просто життя, а в ньому, як відомо не буває виключно хороших подій. На те воно і життя.

– Ну, якщо що , ти ж знаєш я твій боржник.

– Юр, не згадуй. Я не дуже хороша людина і всі мої вчинки продиктовані моїми внутрішніми переконаннями . І роблю я відповідно те, що вважаю правильним і вірним.

– Якби було побільше таких «не дуже добрих людей» то світ був би кращим.

– Добре. – Посміхнулась я. – Гарної тобі ночі.

– І тобі, ні чукакабри більше на дорозі.

– Тепер ти довго мені будеш це пам’ятати .

– Як я можу? – Виразив своє здивування Юрій і слідом додам. – Хіба, що трішки.

Як не дивно, та після чукакабри мою печаль, як рукою зняло і додому я приїхала в на диво спокійному стані.

День був сповнений зустрічами, замовленнями та іншими негараздами. Коли в кабінет зайшла секретар і голосом без інтонацій повідомила,що до мене поліція.

– Чому поліція? З якого приводу? – Не давши їй і слова мовити накинувся Соломатін з запитаннями.

– Інна, запрошуй. Заодно і дізнаємось. – Соломатін незадоволено на мене подивився та нічого не сказав. А в кабінет зайшов Юрій.

– Доброго дня!

– І тобі віка, здоров’я. – Відповіла я не розуміючи візиту Юри.

– Ганна, ми можемо поговорити? – Юрій красномовно покосився на Соломатіна.

– А що сталось? - Вкрай терпеливо запитала я, виражаючи , що можемо говорити при Соломатіну.

– Та, тут така історія. – Він зітхнув і сумно подивився ще раз на Соломатіна. – Пам’ятаєш нашу вчорашню зустріч?

– Зустріч, я звісно пам’ятаю . Ну, так що сталося?

– Здається тобі не привиділось. – Видихнув Юра . У Соломатіна смикнулось око він явно не розумів і вже починав казитись від цього. – У Ярмачуків всіх кролів обезкровила.

– Не зрозумів? До чого тут Ганна? – Проричав Соломатін.

– Ганна Василівна вчора, здається чукакабру бачила. – Зніяковіло відповів Юра.

– Що бачила? – У Соломатін округлились очі.

– Я вчора бачила дивну тварину. - Пояснила я.

– І? – Втрачаючи терпіння проричав Дмитро Олексійович.

– Може ти поговориш з мисливцями?

– Зараз?

– Ну, так. Ми під’їхали до готелю. – Пояснив Юрій.

– Дмитро Олексійович? – Запитливо перевела я на нього погляд.

– Запрошуй їх сюди.

– Дмитро Олексійович, ми б не хотіли вам заважати. – Спробувала я заперечити.

– Яке там заважати. Почути про чупакабру з уст очевидця..Ні за що не пропущу.

– Запрошуй. – Перевела я погляд на Юру. Юрій миттю вискочив з кабінету.

– Ганна Василівно! То ви дійсно бачили чупакабру?

– Дмитро Олексійович, я бачила дивну тварину і прокоментувала це не подумавши, словами «чупакабара ввижається», а результат ви самі бачите. – Засмучено пробурмотіла я, та він здається ситуацією насолоджувався. В кабінет повернуся Юрій, а з ним два незнайомих мені чоловіки, і наш лісничий, сухенький та ще досить хвацький дідусь Дмитро Петрович.