Наталья Шаграй - Чорна бузина (СИ)

– Ганно, а якщо він просто боїться?

– По ньому не скажеш.

– Знаєш не всі можуть висловлювати свої почуття.

– З почуттями у нього все добре , рівно і гладенько, незворушний, як скеля і бурхливий як шторм в залежності , чого в ту мить прагне досягти.

– От, чорт. – Вилаялась вона.

– Ходімо спати. Буде новий день і він покаже, що нам готує життя.

В готель я приїхала з маєтою на душі і болем в голові. Перш за все пішла шукати медсестру з її таблетками . Та на радостях мені і тиск зміряла і таблетки дала і чай зробила. Я саме поверталась в кабінет, коли побачила як Дмитро Олексійович широким кроком підійшов до адміністратора.

– Ганна Василівна вже прийшла?

– Так. Вона в кабінеті. – З нервовою посмішкою відповіла адміністратор. Камери видно стоять даремно, що мене в коридорі не видно, незадоволено хмикнула я і вирішила пізніше влаштувати на цю тему перемови з персоналом. Спустившись я побачила Дмитра Олексійовича перед кабінетом, він піджак осмикнув і пригладив волосся, видно чекає на мене якась не дуже приємна розмова і я зайшла слідом, мало не налетівши на нього.

– Доброго ранку Дмитро Олексійович!

– Доброго ….ранку Ганно Василівно. А мені сказали, що ви в кабінеті.

– Я вийшла. Але тепер я вже в кабінеті.

– Я хотів обговорити постачальників. – Нахмурився він.

– Прошу. – Запросила жестом його до столу простягнула йому папку. – В даній теці перелік постачальників нашого регіону і постачальників логістика яких дозволяє робити доставки з Україні. Також окремо виведені зарубіжні постачальники. Нагадую, що в даний момент постачання продуктів харчування здійснює моя компанія.

– Так, щось нагадую. То ви ще й займаєтесь продуктами?

– Довелось. Коли, на перших порах я зіткнулась з нестачею продукції, по-друге з її поганою якості. Тоді ми почали робити першу теплицю, згодом добавили розведення птиці, потім свиней, овець і корови. Майже уся продукція постачається в готелі окрім винного погреба і певних сортів сиру, фруктів і ще ряду продукції. – Я перевела погляд на Соломатіна, він розглядав мої губи, помітивши , що я на нього дивлюсь заглянув мені в очі. Його погляд я витримала спокійно, сподіваючись, що як калатає моє серце йому не чути.

– Що ви мене так розглядаєте? – Раптом запитав він.

– Вибачте. – Промовила я, опустивши очі до столу.

– Я…. У мене справи закінчимо пізніше. – І він квапливо вийшов. Я потерла лоба. – Якщо все так і піде далі, то залишиться тільки застрілитись. – Пробурмотіла я. – Або зайнятись вирішенням громадських справ. І про дорогу щось ми давно з нашим мером не розмовляли.

Дружба – це найбільший дарунок у світі. Цікаво, бо послідуючі дві неділі ми з Соломатіним дружили. Ми проводили багато часу разом, розмовляли на різні теми, доходили порозуміння у поглядах на вирішення певних питань, пили каву і працювали. Він був вимогливий і ставив амбітні цілі і обсяги робіт росли, як на дрожах. Коли я вже думала, що результативніше і напруженіше уже працювати не можна Соломатін відкривав нові вершини. Я з посмішкою згадала нашу вчорашню суперечку, основану на принципах і з запалу процитувала йому. «Два Лінкори вийшли на учбові маневри потрапили в шторм, провели декілька днів в відкритому морі, після сутінків дозорний доклав.

– Справа по курсу корабля вогонь.

– Нерухомий, чи що рухається?

– Нерухомий . – Відповів дозорний, що означало можливо зіткнення. Капітан передав сигнальникові.

– Є небезпека зіткнення . Рекомендую вам змінити курс на 20градусів. – Пролунала відповідь.

– Рекомендуємо вам змінити курс на 20 градусів. – На те, капітан наказав передати.

– Я капітан такого-то такого рангу . Вимагаю змінити курс. – Відповідь була.

– Я моряк 2-го класу. Змініть курс на 20 градусів. – Капітан кипів від обурення.

– Передайте. Я Лінкор. Вимагаю змінити курс на 20 градусів. У відповідь просигналили.

– Я маяк.

Я поставила машину і не встигла вийти ,як до мене підбіг охоронець.

– Ганно Василівно, там з Дмитром Олексійовичем скандалить якась жінка.

– Чому з ним? – Нічого не зрозуміла я. – Де адміністратор?

– Він їх знає. – Прошепотів охоронець.

– Що ще за фігня? – Пробурмотіла я і пішла до готелю. Та не встигла зайти в хол, як несамовиті крики почула і я і весь готель і частина цікавих відпочиваючих уже стала збиратись зграйкою. Я пішла на крик до кабінету. Статна висока жінка з перекошеним від люті лицем волала на Соломатіна

– Ти її вбив. Ти. І. Це. Тобі. Зійшло з рук. Та я тобі це так не залишу. – І щось таке що було важко розчути бо панночка аж захлиналась від яду, поряд неї я помітила зігнутого чоловіка, якому явно було ніяково і Соломатіна , він стояв незворушно з міцно стиснутими губами.