Людмила Когут - Свої… Чужі…

– А вона, як їсть, то завжди протягне ручку, щоб когось пригостити. А ще вона мало плаче і не капризує. Вихователька все її називає «Моя хороша дівчинка» і цілує її в щічку. Я б її взяв собі, якби я був дорослим.

– Дякую тобі, Іванку. Спи, я тебе потім чимось пригощу, коли ти прокинешся. Підійдеш до мене, добре?

Потім Марійка звернулась до нянечки, яка розкладала по місцях і шафках дитячі речі, і спитала її про Світланку. Та показала ліжечко, в якому спала дитина. Дівчинка виглядала мов янголятко, була бліденькою, але дуже милою.

– Подивлюся на неї, як вона проснеться. Познайомлюся ближче.

Пішла шукати Євгена, який на прохання виховательки прикручував якісь полиці.

Того дня Марія таки пригледіла для себе донечку, і була це дівчинка, яку нарадив хлопчик Іванко.

У притулку Світланка опинилась у річному віці, її мама померла при пологах, тата в неї не було, а бабця, яка взяла онуку на виховання, виявилася не найкращою опікункою: вона випивала. Сусіди не могли знести плачу постійно голодної і недоглянутої малечі. Так вона опинилась у притулку. Тут її виходили, відчистили і відмили, і з часом дівчинка перетворилась у біляву ляльку.

Ще не один раз Марія і Євген приходили у притулок для більш детального знайомства з дівчинкою. Вони її привчали до себе, гуляли з нею по будинку, годували, і вона потроху звикла до них. За цей час зібрали всі документи, потрібні для оформлення батьківства.

Настав день, коли вони мали забрати дитину додому. Дівчинка з нетерпінням виглядала своїх нових тата і маму і дуже втішилась, коли розпочався урочистий момент прощання із дітьми. Вона раділа, бо була в центрі уваги, і розуміла, що всі діти і дорослі зібралися разом у великій гральній кімнаті тільки заради неї.

– Світланко, скажи всім діткам «до побачення» і помахай їм ручкою. Отак, гарненько, папа… Чемна і хороша дівчинка, ідемо з мамою і татком додому.

І тут сталося несподіване, що перевернуло душу і прийомних батьків, і вихователів та нянечок. Побачена картина розчулила всіх, хто був поряд. Навіть директорка,

Стефанія Петрівна, яка пережила не одну зворушливу мить, заплакала, не стримуючи рясних сліз…

Хлопчик Іванко, що нарадив взяти Світланку, підбіг до Марії і міцно обхопив її за ноги:

– Тьотю, тьотю, ріднесенька, візьміть і мене зі собою! Візьміть! Я буду вас любити і завжди слухати. Я все зроблю, що ви мені скажете, я і Світланку буду бавити, як сестру свою. Не залишайте мене тут, я вас прошу. Тьотю, я буду вас любити найбільше від усіх на світі і буду називати вас «моя мамочка» і татка буду любити. Заберіть мене із собою, – Іванко міцно тримав її за ноги, говорив це і повторював, благав її крізь сльози, а вона тримала на руках дівчинку, на яку вже оформили всі документи і яку віднині вважала своєю дитиною.

Євген стояв поряд із речами дружини. Він заціпенів і був у повній розгубленості. Директорка, тихо шморгаючи носом, не знала, що робити і як відтягти та заспокоїти хлопчика, не травмуючи його психічно. Марійка плакала, бо в неї серце розривалося від жалю до малого, який заходився слізьми. Світланка також плакала, тримаючи маленькими ручками нову маму за шию, бо не розуміла, що ж тут діється.

Тільки декілька хвилин тому всі були такі веселі і цілували її у щічки і прощались із нею, а тепер усі плачуть?!! Нянечки і виховательки витирали сльози, бо спокійно дивитися на такий дитячий біль було неможливо. Щоб витримати це видовище, треба було мати дерев’яне серце і залізні нерви.

– Я тебе візьму, Іванку, не плач. Ти будеш моїм сином. Тільки заспокойся, – говорила крізь сльози Марія, однією рукою тримаючи біляву дівчинку, другою ніжно гладячи чорночубого хлопчика по густій чуприні…

І так сталось, що замість однієї запланованої дівчинки вони поїхали додому із двома дітьми. Як виняток, документи на хлопчика мали принести потім. І почалось в їхній родині незнайоме і цікаве життя.

…Минули роки, а в пам’яті Марії не стерся той вечір, коли діти вперше переступили поріг свого нового дому.

Вона пам’ятала всі маленькі дрібниці, які тоді для неї – мами – мали велике значення.

– Іванку, відпусти мою ручку, не бійся, тепер я тебе нікому не віддам. Віднині ти мій синочок, ми вдома. Я, тато, Світланка і ти, – говорила вона, розбираючи хлопчика з того одягу, в якому він був у дитячому будинку.

Коли вони забирали ледь заспокоєного Іванка з будинку, вихователька принесла йому на заміну чисті штанцята і сорочинку. Дорослі не хотіли його там перебирати, щоб знову не лякати і не нервувати.